Жага до життя

Жага до життя

Джек Лондон

Оповiдання Джека Лондона «Жага до життя» написане понад сто рокiв тому, однак i сьогоднi популярне серед читачiв та включене до шкiльноi програми як блискучий зразок американськоi лiтератури.

Випробування, якi припали на долю головного героя оповiдання, екстремально висвiтлюють, що насправдi е головним у життi, як воля i гiднiсть людини переборюють виклики природи.

Герой, покинутий товаришем посеред голоi канадськоi тундри, сильно голодував та пiддавався зневодненню, але жага до життя брала верх.

Протягом виснажливоi подорожi головний герой отримуе травму ноги, зношуе свiй одяг, втрачае рушницю i нiж, зустрiчаеться з ведмедем, вступае в двобiй з хворим вовком.

І зрештою перемагае…

Джек Лондон

Жага до життя

Не все безжальний часу плин забрав,

Життя минуло не без слiду.

Хай пархом стане той, що грав —

Жага життя лишиться заповiтом.

Двое подорожнiх йшли, важко кульгаючи, схилом пагорба. Один з них, що йшов попереду, затнувся об камiння i мало не впав.

Рухалися вони повiльно, втомленi i слабкi, i напруженi iхнi обличчя були позначенi виразом тiеi покiрностi, яка е наслiдком довгих страждань i поневiрянь. За плечима мали важкi мiшки. Наголовнi ременi, закрiпленi на лобi, притримували ношу на шиi. Кожен з подорожнiх тримав в руках рушницю.

Вони йшли зiгнувшись, висунувши вперед плечi, з очима, втупленими в землю.

– Якби тiльки були у нас два набоi з тих, якi ми сховали в нашiй ямi, – сказав другий чоловiк.

Його голос звучав мляво. Вiн говорив без жодного почуття. Перша людина, накульгуючи, переходлав струмок, що пiнився мiж скель – вода була каламутна, молочно-вапняного кольору – i нiчого другому не вiдповiв.

Другий подорожнiй увiйшов до струмка за першим. Вони не скинули взуття, хоча вода була крижана – така холодна, що враз пiшли зашпори.

У деяких мiсцях вода сягала до колiн, i обидва вони хиталися i втрачали рiвновагу.

Подорожнiй, який йшов ззаду, послизнувся на камiннi. Вiн мало не впав, але з великим зусиллям випростався, хоч гостро вигукнув вiд болю. Йому паморочилося у головi, i вiн випростав праву руку, нiби мiг спертися на повiтря.

Знайшовши рiвновагу, вiн рушив уперед, але захитався i знову мало не впав. Тодi вiн зупинився i подивився на свого товариша, який навiть не повернув голови.

Вiн стояв нерухомо протягом хвилини, нiби щось обмiрковуючи.