Сестра Керрі

У лiфтi, наповненому людьми, якийсь юнак у запорошеному брудному робочому одязi хотiв, мабуть, справити на неi враження, втупивши в неi хтивий погляд.

А на вулицi якийсь хлопець, що чекав на тротуарi товариша, усмiхнувся до неi жартiвливо:

– Дiвчино, вам часом не по дорозi зi мною?

Знесилена простувала Керрi до дому. З-за рогу помiтила за великим блискучим вiкном маленький столик, бiля якого, вперше прийшовши сюди, спитала про роботу. Як i тодi, навкруги вирував гомiнливий бадьорий енергiйний натовп. Вона вiдчула певне полегшення, бо нарештi вирвалася з майстернi.

Їй прикро було дивитись на ошатно вдягнених жiнок, що проходили повз неi. У серцi наростав протест: вона вважала, що заслуговуе на кращу долю.

Роздiл V

Блискуча нiчна квiтка. Перше нагадування

Того вечора Друе не прийшов. Хоч i одержав листа вiд Керрi, вiн на якийсь час i думати забув про неi, цiлком вiддавшись веселим розвагам. Саме в цей час, повечерявши у досить популярному ресторанi «Ректор», що мiстився у пiдвальному примiщеннi на розi вулиць Кларка i Монро, вiн зайшов у бар «Фiцджералд i Мой» на Адамс-стрiт, напроти монументального федерального будинку.

Там, спершись на розкiшну стойку, вiн вихилив чарку чистого вiскi, взяв сигару й закурив. Усе це, на його думку, було цiлком у звичаi «вищих кiл» суспiльства.

Друе не був нi п’яницею, нi грошовитою людиною. Вiн лише прагнув усього, що (в його розумiннi) було в життi найлiпшого. Отож, саме так марнувати час здавалося йому певною ознакою цього. Ресторан «Ректор», зi стiнами й пiдлогою з мармуру, виблискуючи фарфором i срiблом, яскраво освiтлений, а головне – з репутацiею закладу, вiдвiдуваного артистами i взагалi людьми з театрального свiту, здавався Друе дуже пiдходящим мiсцем для успiшноi людини.

Молодик любив модний одяг, любив смачно попоiсти, але особливо прагнув знайомства й товариства людей, якi добилися чимало в життi. Обiдаючи тут, вiн вiдчував неабияку втiху вiд думки, що тут бувають Джозеф Джефферсон, Генрi Дiксi або отой вiдомий актор, що сидить там, за кiлька столикiв вiд нього. У цьому ресторанi завжди можна було мати таку втiху, бо тут бували i полiтики, i бiржовi маклери, й актори, та вiдомi на все мiсто молодi багатii-гульвiси. Усi iли й пили серед гамору банальних балачок.

– Он там сидить такий-то i такий-то…

Цю фразу часто можна було почути, особливо мiж тими чоловiками, якi ще не досягли (але сподiвалися досягти) запаморочливих висот, що дозволяли б вiдвiдувати цей ресторан.