Казки

 – Зразу ж менi кажи, навiщо воно тобi, а то я витягну шаблю i вiдрубаю тобi голову.

– Не скажу, – мовила вiдьма.

Тодi солдат вiдрубав iй голову. Вiдьма упала мертва. А солдат зав’язав усi грошi в ii фартух, закинув вузол на спину, засунув кресало в кишеню i попрямував до мiста.

Це було дуже гарне мiсто. Солдат зупинився в найкращому готелi, вибрав собi найкращi кiмнати, замовив найулюбленiшi страви – адже вiн тепер був багатим, мав стiльки грошей!

Служник, який чистив його чоботи, здивувався був, що в такого багатого пана такi кепськi чоботи, але ж солдат ще не встиг справити собi новi.

Проте другого дня вiн придбав собi i чоботи, i багате вбрання.

Тепер солдат став знатним паном, i йому розповiли про всi дива в цьому мiстi, i про короля, i про чудову принцесу, його дочку.

– А як би ii побачити? – спитав солдат.

– Це зовсiм неможливо, – сказали йому. – Вона живе у величезному мiдному замку, а замок оточений високими стiнами з вежами. Нiхто, крiм самого короля, не смiе туди нi зайти, нi вийти звiдти, бо королю напророчили, що дочка його вийде замiж за простого солдата, а королям таке подобатися не може!

«От би поглянути на неi!» – подумав солдат.

Та хто б йому це дозволив?!

Тепер вiн зажив дуже весело, ходив у театри, iздив кататися в королiвський парк i багато грошей вiддав бiдним. І це було дуже добре з його боку, адже вiн по собi добре знав, як то погано, коли не маеш анi копiйки в кишенi. Тепер вiн був багатий, розкiшно вдягався i мав багато друзiв; вони його називали добрим хлопцем, справжнiм кавалером, i це йому дуже подобалось.

Але вiн щодня тiльки витрачав грошi, а нових взяти було нiзвiдки, i врештi в нього залишилося тiльки двi монетки. Довелося перебратися йому з гарних кiмнат до крихiтноi кiмнатки аж пiд самiсiньким дахом, самому чистити собi чоботи i латати на них дiрки. Нiхто з друзiв тепер його не вiдвiдував – надто вже високо було пiднiматися до нього.

Якось зовсiм пiзно ввечерi солдат сидiв у своiй кiмнатцi, i в нього не було грошей навiть на свiчку.

Тут вiн згадав про маленький недогарок у кресалi, який взяв у дуплi дерева, куди його спускала вiдьма. Солдат дiстав кресало i недогарок i вдарив по кременю, викрешуючи вогонь. Дверi широко розчинилися, i пес з очима, як чайнi чашки, той самий, якого вiн бачив у пiдземеллi, з’явився перед ним i спитав:

– Що накажеш менi, господарю?

– Що таке? – здивувався солдат.