Казки

Матiнко рiдна! Який вона мала вигляд пiд дощем та вiтром! Вода збiгала по ii волоссю i по платтю на носки ii черевикiв i витiкала з-пiд каблукiв, а вона казала, що вона справжня принцеса.

«Ну, про це ми вже самi дiзнаемося!» – подумала стара королева, але нiчого не сказала. Вона пiшла до опочивальнi, скинула з лiжка усю постiль, поклала на дошки горошину, потiм узяла двадцять матрацiв i поклала iх на горошину, а тодi ще двадцять перин з гагачого пуху.

Тут мусила принцеса проспати нiч.

Вранцi ii спитали, як вона спала.

– Ой, дуже погано! – мовила принцеса. – Я цiлiсiньку нiч не стулила очей. Хтозна-що було в моему лiжку. Я лежала на чомусь твердому, i вiд цього в мене все тiло тепер у синцях! Просто жах!

Тодi всi побачили, що це справжня принцеса, якщо вона крiзь двадцять матрацiв i двадцять пухових перин вiдчула горошину! Такою нiжною могла бути тiльки принцеса.

Принц одружився з нею, бо знав тепер напевне, що знайшов справжню принцесу, а горошина потрапила до музею, де лежить i досi, якщо ii нiхто не взяв.

От яка iсторiя була насправдi!

Соловей

У Китаi, – ти, звичайно, це знаеш, – iмператор – китаець i всi навколо нього також китайцi.

Це було вже багато рокiв тому, але саме через те i варто послухати цю iсторiю, iнакше ii можуть забути.

Палац iмператора був найрозкiшнiшим у свiтi, весь зроблений з тонкого фарфору, дуже коштовного, але такого ламкого, що до нього страшно було доторкнутися i з ним треба було поводитися дуже обережно.

У саду росли найчудовiшi квiти, i на найкращих з них висiли срiбнi дзвiночки; вони дзвенiли, щоб не можна було пройти повз них, не помiтивши квiтiв. Так усе було тонко продумано в саду iмператора.

Вiн тягся так далеко, що сам садiвник не знав, де йому край. Коли йшли все далi й далi садом, то потрапляли до чудового лiсу з високими деревами i глибокими озерами. Лiс спускався аж до самого моря, синього i глибокого; великi кораблi могли пропливати пiд його вiтами, i там жив соловей.

Вiн так солодко спiвав, що навiть бiдний, обтяжений турботами рибалка, коли вночi випливав закидати своi сiтi, зупинявся i слухав.

– О! Як гарно! – казав вiн, але мусив робити свое дiло i забував про пташку. Проте, коли наступного вечора соловей знову починав спiвати, рибалка казав те саме: «Ах! Як це гарно!»

З усiх краiн свiту приiздили мандрiвники до iмператоровоi столицi i дивувалися з мiста, палацу i саду.