Казки

Та, почувши солов’я, всi казали: «Все-таки це – найкраще!»

Мандрiвники, повернувшись додому, розповiдали про нього, а вченi писали багато книжок про мiсто, палац i сад – i про солов’я вони теж не забували: його вони ставили найвище, а тi, хто вмiв писати вiршi, складали найчудовiшi вiршi про солов’я в лiсi над глибоким морем.

Книжки розходилися по всьому свiту, i деякi з них дiйшли якось i до iмператора. Вiн сидiв на своему золотому тронi, читав i читав, кожну мить похитуючи головою, бо йому приемно було читати прекрасний опис його мiста, палацу й саду.

«Та соловей – все ж таки найкраще», – було написано в книжцi.

– Що таке? – сказав iмператор. – Соловей!.. Я зовсiм не знаю. Невже в моiй державi i навiть у моему саду е така пташка? Я нiколи не чув про це. Доводиться вперше дiзнаватися про неi з книжки!

І вiн покликав свого камергера. Камергер був такий поважний, що коли хтось нижчий чином розмовляв з ним або наважувався спитати що-небудь, вiн нiчого не вiдповiдав, крiм «п», що, як вiдомо, нiчого не означае.

– Виявляеться, у нас тут живе надзвичайна пташка, яка зветься «соловей», – сказав iмператор. – Кажуть, що вона – найкраща у моiй великiй державi. Чому менi про неi нiколи не доповiдали?

– Я досi не чув ii iменi, – промовив камергер, – ii нiколи не представляли при дворi.

– Я хочу, щоб вона сьогоднi ж увечерi була в палацi i спiвала менi, – сказав iмператор. – Весь свiт знае про те, що е в мене, тiльки я один не знаю.

– Я не чув ранiше ii iменi, – повторив камергер, – але я ii шукатиму, я ii знайду!

Та де ж ii шукати? Камергер бiгав усiма сходами згори вниз, усiма залами та коридорами, але нiхто, кого вiн бачив, не чув анi словечка про солов’я.

Камергер прибiг назад до iмператора i сказав, що, напевне, той, хто написав книжку, вигадав байку.

– Ваша iмператорська величнiсть не може собi навiть уявити, що пишуть у книжках. Це все вигадки, чорна магiя, нiякого солов’я в нас нема.

– Але ж книжку, яку я читав, – сказав iмператор, – прислав менi всевладний iмператор Японii, i в нiй не може бути нiякоi неправди! Я хочу почути солов’я.

Вiн мусить бути сьогоднi тут. Вiн матиме мою найбiльшу милiсть. Якщо його не буде, пiсля вечерi я накажу вишмагати весь двiр!

– Тзiнг-пе! – сказав камергер i знову оббiгав усi сходи згори вниз через усi зали та коридори; половина придворних бiгали за ним, бо вони зовсiм не хотiли, щоб iх шмагали. У всiх було одне питання – про солов’я, що про нього знав цiлий свiт, але нiхто не знав при дворi.