Богиня і Консультант

– Я, брате, не люблю фентезi.

– Фентезi тут нi до чого. Гоблiни – це найманцi. Дiкiе гусi зачiсток.

– Навiть так?

– Так.

– Налякав.

– Купи собi памперсiв.

– Я думав, ти iдейний перець.

– На моему рiвнi всi iдейнi вимерли у часи Штiрлiца. Розчарувався?

– Просто дивуюсь. А ще – сумнiваюсь. Щось ти занадто перейнявся темою, як для найманця.

– Я вразливий найманець.

– Це неправильно.

– Чому? Это не поперёк понятий.

– Тобi виднiше, брате… А Індиго теж гоблiнка?

– Нi. Вона на субпiдрядi.

– Тобто?

– Їi найняв я.

– А хто ж тебе найняв, гоблiне?

– Дiм Правди.

– Це теж щось iз фентезi?

– Це з iнших текстiв.

– З яких?

– Перекладених з тибетськоi.

– Параноя продовжуеться?

– Думай, що хочеш.

– Краще б тобi не знати, що я про все це думаю.

– І хрен з тобою, – вiдрубав Одноокий i витягнув з кишенi CD-диск. – Тримай, думальник.

– Що це?

– Досье на професора унiверситету, доктора iсторичних наук Бориса Робертовича Адамчука. Ти просив учора.

Продивись його на свiжу голову. Може, побачиш там щось таке, чого я не побачив… І, вибач, от вiдверто скажу тобi, брате: мене вже вiд тебе нудить.

– А той тибетський «Дiм» добре платить своiм найманцям?

– Іди додому, брате. Топ-топ-топ… Індиго прийде до тебе пiзнiше, принесе тобi твiй портфель. Сусiди твоi нiчого не побачать, не бiйся. Вона вмiе вiдводити очi.

– Талант.

– Ще й який. Вона ще тебе здивуе. Правда, мала?

– Правда, – без пафосу пiдтвердила Індиго.

– Хто б сумнiвався.

Я вже здивований по саму кокарду, – здвигнув плечима старший консультант.

– Тiльки кокарди в тебе немае.

– Не склалося в мене з кокардою… А мiж iншим, що там, у тiй твоiй шкiрянiй торбi?

– Вечiр питань i вiдповiдей закiнчився. Малятам на добранiч.

– Ти жжош, брате.

– А ти думав.

– Ок. Тодi – бай, гоблiне!

– Бай, головастику…

У порожнiй квартирi Мiтелика було зимно. Виходячи зранку, вiн забув зачинити вiкно у вiтальнi, а денна спека надвечiр змiнилася раптовим похолоданням.

На столi все ще лежала «вiзитка» Дiани. Вiн ще раз прочитав вiршик про собаку, який даремно пантрував гладiолуси, потiм набрав телефонний номер.

Довго нiхто не вiдповiдав. Потiм вiн почув дихання.

– Дiана?

– Так.

– А чого мовчиш?

– Незнайомий номер.

– Це я, Валера. Читаю про собаку i гладiолуси.

– Подобаеться?

– Прикольно.

– Приiхати до тебе?

– А в яку суму менi це обiйдеться?

– Якщо будеш себе добре вести, отримаеш дисконт.