Публіцистика

Популярний роман, який публiка називае корисним, насправдi завжди е шкiдливим вiд першоi до останньоi сторiнки, а роман, який вона ж називае шкiдливим, неодмiнно виявляеться прекрасним i корисним витвором мистецтва.

Навряд чи менi треба пояснювати, що я в жодному разi не скаржуся на те, що публiка й масова преса зловживають цими словами. Нинi я й гадки не маю, як вони взагалi можуть правильно iх вживати, не розумiючи сутi Мистецтва. Я лише зауважую це зловживання; як воно виникло i що за ним стоiть, пояснити досить легко.

Усьому виною варварське уявлення про владу. Вроджена нездатнiсть людського колективу, ураженого владою, зрозумiти й визнати Індивiдуалiзм. Одним словом – потворна, неуцька рiч, що ii називають Громадською Думкою, яка в намаганнi контролювати дii людей е втiленням кривди й злих намiрiв – i так само ганебна й лиха в намаганнях стримувати Думку чи Мистецтво.

Насправдi на користь грубоi сили натовпу можна навести набагато бiльше аргументiв, нiж на пiдтримку громадськоi думки. Груба сила може й спрацювати.

А от громадська думка напевно помиляеться. Часто кажуть, що сила – не аргумент. Це, втiм, залежить вiд предмету суперечки. Низка найважливiших проблем останнiх кiлькох столiть, як-от тривалий абсолютизм у Британii чи багатовiковий феодалiзм у Францii, вирiшувалася застосуванням виключно грубоi сили. Насильницька природа революцii може на мить пiднести велич i вагу публiки. Та в один фатальний для себе день вона довiдалася, що перо сильнiше за шмат брукiвки, i ним можна вразити не згiрш, нiж уламком цеглини. Тодi публiка одразу взялася шукати журналiста, знайшла його, працевлаштувала й зробила своiм невтомним забезпеченим слугою. Викликае жаль доля i цiеi публiки, i цього журналiста. За барикадами може критися багато благородного й героiчного. А що криеться за передовицею в газетi, окрiм упередженостi, тупостi, лицемiрства й просторiкування? А всi вони разом утворюють страшну силу, яка стае новою владою.

Ранiше ми мали дибу. Тепер у нас е преса. Прогрес вiдчутний.

Але ситуацiя й досi лишаеться неправильною, несправедливою та принизливою. Хтось – Берк[27 - Едмунд Берк (1729–1797) – iрландський державний дiяч, член парламенту Великоi Британii, публiцист, мислитель.], здаеться – назвав журналiстику четвертою владою. Тодi це було беззаперечною iстиною. Але нинi журналiстика е единою владою. Іншi три вона в собi розчинила. Свiтськi члени Палати лордiв[28 - Палата лордiв – верхня палата парламенту Великоi Британii.