Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Пiдвiвся i, поволi наливаючи собi вина, якусь мить стояв до мене спиною. Яке кокетство!

– Уяви собi, – заговорив дядько довiрливо, – що я й справдi почуваю себе зовсiм молодим. Це навiть трохи непокоiть мене. Де ж пак – чоловiковi вже п’ятдесят, а в нього нi поважностi, нi статечностi, а все лиш вiтер у головi.

Я жваво заперечила:

– Що ви, дядечку! Та у вас того вiтру в головi нiколи й не було. Ви ж один з найрозумнiших людей, яких я знаю. Тим-то я, власне, до вас i прийшла.

– От чудасiя! – усмiхнувся вiн.

 – Здаеться, ти перша жiнка, що прийшла до мене шукати розуму. Інших вiн найменше цiкавить. Але з цього я можу судити, що ти вскочила в якусь халепу. Га?…

Дядько знову сiв бiля мене i пильно подивився менi у вiчi.

– Ну, признавайся, – пiдмовляв вiн мене. – Мабуть, отой твiй нудний Реновицький перехопив якогось листа, що його написав тобi… Тото?

Я вiдчула, як червонiють моi щоки.

– Тото давно вже облишив своi залицяння. А проте ви, дядечку, таки вгадали, що все почалося з листа.

Я виявила страшнi речi про Яцека. Просто розпач бере…

– Ого, навiть розпач? Вiн тебе зраджуе?

– Гiрше, дядечку, набагато гiрше: вiн одружений!

– Ну певно ж, моя люба, – удавано поважним тоном мовив вiн, хмурячи брови. – Це для мене не така вже й новина. Щоправда, ви не зволили запросити мене на весiлля, одначе я знаю, що ви взяли шлюб.

– Ой дядечку, менi не до жартiв! Яцек i справдi одружений з якоюсь жiнкою.

Дядько кивнув головою:

– Добре, що хоч iз жiнкою…

– Як це? – не зрозумiла я.

– Могло виявитися, наприклад, що вiн збоченець.

– Та ну ж бо, дядечку, це дуже серйозна справа. Я вже й не знаю, що маю дiяти! Вчора Яцек з неуважностi залишив на письмовому столi вiдкритого листа…

Дядько перепинив мене:

– Коли залишив, то, виходить, не надавав тому великого значення.

– Якраз навпаки. Той лист для нього надзвичайно важливий.

– А звiдки ти знаеш?

Мене роздратувало це запитання. Та й, зрештою, воно не стосувалося до справи.

– Бо вiн повернувся за листом i був дуже стурбований, – вiдказала я.

І я переказала дядьковi змiст листа як могла докладнiше.

Потiм розповiла про дальшу поведiнку Яцека. Дядько вислухав мене уважно, але не стримався, щоб не докинути:

– Еге, то виходить, що в нашiй родинi не лише я паршива вiвця.

На це я промовчала. Менi було прикро, що вiн так неделiкатно зачепив iсторiю, про яку я волiла б не згадувати.

Авторка щоденника не пише тут, що саме вона мае на думцi.