Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Я ладна вам заприсягтися, що Гальшка сама мене просила, аби я взяла у вас тi листи.

Вiн невимушено засмiявся.

– Авжеж, я вiрю вам, чарiвна панi Ганко.

– Звiдки ви знаете мое iм’я? – спитала я.

– Його назвала в запалi ваша приятелька. Але ви не турбуйтеся, вона нiчого бiльше не казала.

– Ви можете дати слово?

– Хоч i десять.

– Хотiла б вам вiрити… – зiтхнула я. – Адже ви розумiете, як менi прикро. Я запропонувала Гальшцi свою допомогу, коли це було iй потрiбно. А тепер бачу, що ви кохаете одне одного i що мое втручання у вашi справи було цiлком зайве.

Вiн пiдвiвся i з вельми поважним виразом на обличчi взяв мене за руку.

– Повiрте менi, що цей випадок був чи не найщасливiший у моему життi. І коли я почуваю до Гальшки не кохання, бо його нiколи не було, а тiльки симпатiю, то лиш через те, що вона мимоволi дала менi змогу познайомитися з вами. – Вiн дивився менi просто у вiчi i провадив далi: – Я нiчого про вас не знаю. Не знаю, чи схочете ви пiдтримувати наше знайомство.

Не знаю, чи не подивитесь ви на мене з посмiхом пiсля цiеi трагiкомiчноi iсторii. Не знаю, чи побачу я вас ще коли. Та хоч би вiд цiеi хвилi мiж нами постав нездоланний мур, ви однаково залишитесь у моiй пам’ятi на довгi-довгi лiта.

О, тепер я дужче нiж будь-коли зрозумiла: все, що розповiдала менi про нього Гальшка, було брехнею. Певно, вiн чимало для неi важить. В його поведiнцi стiльки гiдностi й делiкатностi. І нiякого лицедiйства.

– Я зовсiм не збираюся припиняти з вами знайомства, – вiдказала я.

 – Як на мене, воно дуже миле.

Вiн без слiв узяв мою руку i легенько, зовсiм легенько торкнувся ii устами. Ще якусь хвилю вiн дивився на мене, неначе в задумi, тодi всмiхнувся i подав менi фiлiжанку кави, водночас присунувши до мене келишок з коньяком.

– Гальшка ввела мене в оману, – почала я, але вiн тут-таки перепинив мене.

– Не будемо бiльше про неi говорити. Для мене вона минуле, а минуле нiколи не повертаеться.

 – Вiн простягнув до мене свiй келишок i додав: – А тепер випиймо за майбутне. Щоб було воно хоч трохи таке прекрасне, яким я собi його зичу.

– Собi? Ви егоiст.

– В даному разi нi, – заперечив вiн. – Справа в тому, що в даному разi я маю на думцi майбутне двох людей.

Вiн засмiявся так щиро та лагiдно, що i я не могла стримати усмiшки. Вiдтак присунувся до мене i легенько, дуже легенько, нiби кладучи руку на бильце мого крiсла, обняв мене.