Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Я трохи злякалася i найкатегоричнiшим тоном заперечила:

– Даруйте, звiдки б то?! Звiдки менi знати якогось листоношу?

– А може, вiн вам когось нагадуе? Кого-небудь iз знайомих?

Я засмiялася вже цiлком невимушено.

– Запевняю вас, що нiкого. Я стараюся добирати знайомих, якнайменше подiбних до листонош.

Ми посмiялись обое, i хоч я не знайшла отого фальшивого поручника, полковник, як видно, анiтрохи тим не засмутився.

Я повернулася додому з гiркотою в душi та лихим серцем на Яцека. Я залагоджую його справи, мушу ходити по якихось вiйськових установах, вiдбуваю там конференцii i дбаю про його кар’еру, а вiн вважае мене немов за чужу людину, якiй не хоче казати правди, з якою не хоче розмовляти про справи, що вiд них залежить наше майбутне.

Це дуже негарно з його боку. Навiть просто нечемно. Ще трохи – i я б виклала йому все це прямо у вiчi. Проте досвiд навчив мене опановувати своi найсильнiшi поривання.

Я спокiйно i доладно розповiла йому про свiй вiзит до полковника. Вiн видимо зрадiв, коли я повторила те, що казав полковник стосовно його вiдставки.

Повз мою увагу не пройшло, що та радiсть була штучна. Вiн мусив грати свою комедiю до кiнця. Цiкаво, який новий привiд вiн вигадае, щоб усунутися вiд громадського життя?… Я нiби ненароком запитала його, навiщо вiн забрав з банку грошi. Ах, як же вiн умiе володiти собою! Навiть оком не моргнув. Як видно, був готовий до цього запитання.

– Станiслав попросив мене, – спокiйно мовив вiн, – щоб я йому позичив.

У нього виникли якiсь несподiванi матерiальнi труднощi у зв’язку з капiталовкладеннями в його фабрику.

Менi це одразу видалося неправдоподiбним. Данчин наречений завжди мае багато грошей. Я знаю навiть, що вiн недавно з моiм батьком фiнансував якийсь винахiд. «Зрештою, найлегше за все, – подумала я собi, – довiдатись у самого Станiслава».

Одначе Яцек виявився хитрiший од мене, бо тут-таки додав:

– Тiльки, будь ласка, люба, нiкому про це не кажи, бо Станiслав дуже просив мене, щоб про ту позичку нiхто не дiзнався.

Особливо не хоче вiн, щоб це дiйшло до твого батька.

Я не могла стриматися, щоб не зауважити нiби мiж iншим:

– Дуже дотепна вигадка.

– Що саме? – здивувався вiн.

– Ну, вся ця iсторiя зi Станiславом. Але то байдуже.

Вiн узяв мене за руку.

– Слухай, Ганко, – мовив з усмiхом, – а може, ти думаеш, що я прогуляв цi грошi в Парижi?

Я знизала плечима.

– Не маю права перевiряти, на що ти витрачаеш своi грошi.