Маленькі жінки. Частина 1

Тут раптово тишу порушила панi Марч, весело промовляючи до дiвчат:

– А пам’ятаете, як ви любили гратися в подорожi прочан, коли були ще малечею? Здавалось, що нiчого не тiшить вас бiльше, анiж прив’язати моi торбинки на спину як паломницьку ношу, надiти на голову капелюхи, взяти в руки палицi й паперовi сувоi та блукати по всьому будинку. Все починалося з пiдвалу, який ви вважали зруйнованим мiстом, потiм прямували нагору, пiд самий дах. Там збирали рiзнi речi, щоб побудувати з них Небесне мiсто.

– Як це було весело, особливо коли ми проходили бiля левiв, билися з Аполлiоном[1 - Аполлiон – грецьке ймення Авадона або ж Абаддона, грiзного царства тiней та янгола безоднi.

], i, крокуючи через долину, потрапляли у пiдземелля гоблiнiв та домових, – вiдгукнулася Джо.

– А менi подобалося мiсце, де ми знiмали нашi торбинки й скочувалися вниз, – згадала Мег.

– Я про це не пам’ятаю. Я взагалi мало що пам’ятаю, крiм того, може, що я боялася пiдвалу й темних коридорiв, i завжди любила печиво з молоком, яке ми iли на даху.

Якби я не була занадто доросла для таких речей, я б прямо зараз ще раз зiграла у цю гру, – сказала Емi, яка почала вiдмовлятися вiд дитячих забавок ще рокiв у дванадцять.

– Ми нiколи не станемо занадто дорослими для цього, мила, тому що це гра, в яку людина грае все життя. Так чи iнакше. Ноша, яку ми беремо з собою, символiзуе наш життевий тягар. Тут е й дорога, котру ми маемо пройти за життя, й наше прагнення до добра та щастя – це прагнення веде нас, допомагаючи долати безлiч неприемностей i виправляти нашi помилки на шляху до миру.

Це i е справжне Небесне мiсто – те, куди ми всi хочемо потрапити. Тепер, моi маленькi прочани, уявiть, що ви зараз опинитеся не у грi, а в цiлком реальному свiтi. Тодi ми побачимо, чого ви зможете досягти, перш нiж батько прийде додому.

– І справдi… Мамо, а де нашi торбинки? – запитала Емi, яка була ще надто молода, щоб розумiти фiгуральнiсть мови.

– Але ж кожна з вас щойно сказала, який саме тягар ii гнiтить.

Це i е ваша торбинка, ноша. Бет, щоправда, нiчого не сказала. Та, гадаю, в неi немае нiякоi тяжкоi ношi, – сказала мати.

– Нi, в мене теж е тягар. Миття посуду i витирання пилу – з цим я маю впоратися щодня. Я заздрю дiвчатам, якi можуть грати на пiанiно. Ще я боюсь чужих людей, – озвалася Бет.

Тягар, про який казала Бет, здався кожному з присутнiх таким дивним, що всi ледь стрималися вiд смiху, щоб не задiти почуття Бет та не зробити iй боляче.