Маленькі жінки. Частина 1

Всi пiдсунулися до камiна: мати сидiла у великому крiслi, Мег i Емi розташувалися обабiч нього, а Джо спиралася на його спинку – так, щоб нiхто не побачив ii емоцiй, якщо лист виявиться занадто зворушливим, Бет прилаштувалася бiля нiг Мармi. В тi часи, листи, що iх батьки посилали своiм дiтям, завжди торкалися душi. В цьому листi не розповiдалося про труднощi, котрi переживали солдати, про небезпеки, що чатують на них, про тугу за домiвкою. Це був веселий, бадьорий лист, повний живих описiв табiрного життя, маршiв, вiйськових новин, i лише наприкiнцi батько з особливою любов’ю почав звертатися до своiх маленьких дiвчаток.

«Передай iм всю мою любов i поцiлуй iх вiд мене. Скажи iм, я думаю про них щодня, молюся щоночi. У iхнiй любовi до мене я знайшов свiй найкращий прихисток. Ще один рiк очiкувань – цей строк здаеться таким нескiнченно довгим… Але нагадай дiвчатам, будь ласка, що ми можемо працювати, витрачати час очiкування з користю. Я знаю, що вони запам’ятають все, що я iм сказав, що вони будуть люблячими дiтьми, сумирно виконуватимуть свiй обов’язок, смiливо протистоятимуть своiм прихованим – глибоко в душi – ворогам.

Я певен: моi дiвчата переможуть у цiй битвi. Коли я повернуся до них, я зможу бути кращим батьком та пишатимуся моiми маленькими жiнками бiльше, нiж будь-коли».

Коли черга дiйшла до цiеi частини, всi вже тримали носовi хусточки. Цього разу Джо не соромилася своiх рясних слiз. Емi теж плакала, пригорнувшись до матерi.

– Я така егоiстична дiвчина! Але я справдi намагаюся стати краще, тому вiн не розчаруеться в менi, я знаю…

– Ми всi намагатимемося стати краще, – пролунав гучний голос Мег.

 – Я ось надто багато думаю про те, як я виглядаю. Я ненавиджу працювати, але я спробую виправитись, щоб допомогти сiм’i. Сподiваюся, що зможу.

– А я постараюся стати такою, як любляче назвав мене тато – «маленькою жiнкою». Я спробую не бути такою грубою й дикуватою, я виконуватиму свiй обов’язок тут замiсть того, щоб волiти опинитися де-небудь ще, – сказала Джо, хоч вважала, що поратися вдома – набагато важче завдання, нiж зiткнутися в бою з повстанцями на пiвднi.

Бет нiчого не сказала, але витерла сльози тiею блакитною солдатською шкарпеткою, яку почала плести ще жвавiше, щоб не згаяти марно анi хвилини часу. Бет не думала про iншi обов’язки, вона просто робила те, до чого лежала ii маленька душа, ту роботу, що постiйно накопичувалася пiд руками. Вона сподiвалася, що батько пишатиметься нею тим бiльше, чим дужче вона працюватиме.