Маленькі жінки. Частина 1

– Тому що… що?

– Ви нiкому не скажете?

– Нiколи!

– Ну, в мене е погана звичка – стояти впритул до камiна, i тому я часто пропалюю своi сукнi, як i цю. І хоч дiрку ми зашили, все-таки Мег велiла менi не повертатися спиною, щоб нiхто не бачив, що я накоiла. Можете смiятися, якщо хочете. Це смiшно, я знаю.

Але Лорi не смiявся. Вiн якусь хвилину дивився вниз, а коли пiдняв голову, то вираз його обличчя трохи спантеличив Джо, як i те, з якою нiжнiстю вiн сказав:

– Не переймайтеся. Я скажу вам, як нам вчинити.

У будинку е довгий зал, ми пiдемо туди й танцюватимемо, як схочемо. Нас нiхто не побачить. Будь ласка, ходiмо.

Джо iз задоволенням пристала на цю пропозицiю, водночас бажаючи, щоб i в неi була повноцiнна пара красивих рукавичок, таких же перлинно-сiрих, як у Лорi. В залi справдi нiкого не було, i в них вийшла чудова полька, бо Лорi добре танцював i вчив ii нiмецькому кроку. Танець був повний веселий стрибкiв та швидкого ритму, який вiдповiдав натурi дiвчини. Коли музика стихла, вони сiли на сходинках, щоб вiддихатися, i Лорi почав цiкаво розповiдати Джо про студентський фестиваль у Гейдельберзi.

Аж тут у пошуках сестри з’явилася Мег. Вона поманила ii пальцем, i Джо неохоче пiшла за нею до бiчноi кiмнати. Там Мег сперлася на диванне бильце, обличчя ii було зовсiм блiде.

– Я дуже вивихнула ногу. Цей жахливий високий каблук пiдвернувся, i через нього я мало не впала. Нога болить так, що ледве можу стояти, i, направду, не знаю, як доберуся додому, – сказала вона, погойдуючись вiд болю.

– Я так i знала, що ти пошкодиш собi ноги цими дурними туфлями. Менi так шкода… Але я не бачу iншого виходу, нiж взяти коляску або залишитися тут на всю нiч, – вiдповiла Джо, м’яко масажуючи ногу сестри.

– Нi, коляску ми взяти не можемо, це дуже дорого. Вiдправити нiкого, та й всi до того ж приiхали зi своiми колясками.

– Я сама пiду.

– Нi, справдi! Зараз вже дев’ять, i темно, як у Єгиптi. Я не можу залишитися тут, тому що будинок i так повний. Я вiдпочину, поки не прийде Ханна, i спробую якось дiстатися додому.

– Я запитаю Лорi. Вiн зможе пiти за коляскою, – сказала Джо з полегшенням, коли ця iдея спала iй на думку.

– О, я прошу тебе, нi! Не проси й не говори нiкому. Принеси менi моi черевики та поклади цi туфлi разом з iншими нашими речами. Я бiльше не можу танцювати, але щойно вечеря закiнчиться, дивись, чи не йде Ханна, й одразу кажи менi.

– Всi вже йдуть вечеряти. Я залишуся з тобою. Так буде краще.