Маленькі жінки. Частина 1

Джо аж засяяла вiд похвали своiй сестрi, виголошенiй юнацькими вустами i постаралася запам’ятати цей простий комплiмент, щоб передати його Мег. З-пiд завiси обидва диваки спостерiгали за танцюристами, iнодi критикуючи iх, розмовляли на iншi теми i потроху почали вiдчувати себе старими знайомими. Засмученiсть Лорi як рукою зняло. Поведiнка Джо заспокоiла його. Джо теж повеселiшала, бо забула про свою сукню, яку так нiхто й не побачив. Їй подобався «малий Лоуренс» бiльше, нiж коли-небудь.

Для сестер Марч чоловiки були майже невiдомими iстотами, бо в них не було братiв – нi рiдних, нi двоюрiдних. Тому Джо з цiкавiстю поглядала на Лорi. «Кучеряве чорне волосся, смуглява шкiра, великi чорнi очi, гарний нiс, прекраснi зуби, маленькi руки й ноги, зрiст вище за мiй, вишуканi як для хлопчика манери та й загалом веселий характер. Цiкаво, скiльки йому рокiв?» – це запитання крутилося в неi кiнчику язика, але намагання бути ввiчливою перемогло, i Джо вирiшила дiяти обхiдним шляхом.

– Гадаю, ви скоро вступите до коледжу? Бачу, як ви штудiюете своi книжки, тобто, маю на увазi, що ви дуже старанно вчитеся, – Джо почервонiла вiд жахливого «штудiюете», що вирвалося з ii вуст.

Лорi посмiхнувся i вiдповiв, знизавши плечима:

– Десь за рiк або два. У будь-якому разi я не пiду ранiше сiмнадцяти.

– Хiба вам не п’ятнадцять? – запитала Джо, дивлячись на високого хлопця, якому вона вже подумки приписала сiмнадцять рокiв.

– Шiстнадцять буде в наступному мiсяцi.

– Як би я хотiла вступити до коледжу! Але по вас не скажеш, що ви дуже очiкуете на навчання там.

– Направду, я ненавиджу це! Власне, в коледжi можна зустрiти або ботанiв-жайворонкiв, або ж ледарiв, що хочуть тiльки веселитися. Щодо мене, то я не хочу належати до жодноi з цих категорii.

– Що ж вам подобаеться?

– Жити в Італii та насолоджуватися життям по-своему.

Джо дуже хотiла запитати, як це – «по-своему», але вiн так насупився, коли промовляв останню фразу, що вона змiнила тему на «танцювальну». До того ж ii нога весь час вiдбивала такт танцю:

– Яка чудова полька! Чому б вам не пiти? І не спробувати?

– Якщо ви пiдете зi мною, – вiдповiв вiн, галантно вклонившись.

– Я не можу, бо сказала Мег, що не буду, тому що… – тут Джо нерiшуче зупинилася, бо не вирiшила, говорити iй чи смiятися.