Маленькі жінки. Частина 1

Старенький гiсть так захопився цiею справою, що не помiтив, як Пол – папуга тiтки Марч – ухопив його перуку. Уявивши це, хлопчик вiдкинувся на спинку стiльця i смiявся так, що з його очей потекли сльози, а покоiвка навiдалася до кiмнати, щоб зрозумiти, в чому справа.

– О! Це просто шедеврiально! Розкажете щось iще? – сказав вiн, пiднявши обличчя над високою диванною подушкою.

Натхненна цим маленьким успiхом, Джо розповiдала Лорi про всi своi п’еси, дiлилася планами, надiями й страхом за долю батька. Джо описувала Лорi найцiкавiшi подii маленького свiту, в якому жили сестри.

Потiм вони говорили про книжки, i, на радiсть Джо, з’ясувалося, що Лорi любить iх так само, як i вона, й читав навiть бiльше.

– Якщо вам так подобаються книжки, спускайтеся вниз та подивiться нашi. Дiдусь поiхав, тож вам не потрiбно боятися, – сказав Лорi, встаючи з дивану.

– Я нiчого не боюся, – вiдповiла Джо, хитнувши головою.

– І все-таки, гадаю, у вас е якесь слабке мiсце, хоч, справдi, дiдуся боятися не варто, – вигукнув хлопчик, дивлячись на неi з великим захопленням.

Але глибоко в душi вiн знав, що насправдi вони мають всi пiдстави трохи боятися старого пана. Особливо, якщо вiн повернеться не в гуморi.

Атмосфера всього будинку справляла тепле враження. Лорi повiльно вiв Джо через кiмнати, щоб вона встигла розглянути все, що ii зацiкавило. І ось, нарештi, бiблiотека. Гостя заплескала в долонi й почала стрибати – так було завжди, коли ii радостi не було меж. У бiблiотецi були не лише книжки, а й картини, статуi, рiзнi заскленi маленькi шафки, повнi монет i раритетних речей, стiльцi у формi гондоли з дуже вiдкинутою спинкою, дивнi столи, бронзовi прикраси, i, що найприемнiше, тут знаходився величезний вiдкритий камiн, прикрашений декорованими кахлями.

– Яке багатство! – зiтхнула Джо, занурюючись у глибину велюрового стiльця. – Теодор Лоуренс, ви маете бути найщасливiшим юнаком у свiтi, – захоплено додала дiвчина.

– Хлопець не може жити одними лише книжками, – хитнув головою Лорi й сiв навпроти.

Вiн хотiв було сказати щось ще, аж тут продзвенiв дзвiнок, i Джо злетiла зi стiльця, з тривогою вигукуючи:

– О, Боже! Це ваш дiдусь!

– То й що? Ви ж казали, що вам немае чого боятися, – вiдповiв Лорi, в голосi якого чулися нотки сарказму.

– Гадаю, я все-таки трохи боюся його, але не знаю, чому. Адже Мармi сказала, що я можу прийти до вас у гостi, i я не думаю, що вам стало вiд цього гiрше, – сказала Джо, трохи заспокоiвшись.