Міфи та легенди українців

Сонце, заходячи, опускаеться в море, яке сповивае землю, як яечний бiлок оточуе жовток. Пiд землею ж е iнший свiт, i коли настае день, у нас бувае нiч. Коли згодом сонце пiдходить до сходу, то, за Божим велiнням, його пiдiймають тисяча чортiв, бо саме воно своею силою вийти з того свiту не може, до того ж сонце зовсiм обпалюе iх, i вони, ледве живi, вiдразу ж кидаються у рiчку i, вимахуючи руками, щезають. З тiеi тисячi крапель, якi обтрушують при цьому зi своiх рук чорти, народжуеться нова тисяча чортiв; вони також пiдiймають сонце, обпалюються, кидаються в рiчку i, зникаючи самi, плодять натомiсть нових.

Ось чому нерозважно чинять тi, хто, вмиваючись, стрiпуе руками, тому що скiльки впаде при цьому крапель, стiльки народиться на свiтi чортiв.

В одному селi, розповiдають у Вiнницькому повiтi, був дiм, в якому нiхто не мiг жити, тому що там оселився диявол. У тому ж селi жив убогий чоловiк, такий убогий, що в нього не було навiть власного притулку. Пiшов злидар до пана, якому належав дiм, i став просити дозволу там оселитися.

Пановi було байдуже, i вiн дозволив. Бiдняк з радiстю пiшов у ту домiвку i при входi мовив:

– День добрий, пане-господарю!

– Здрастуй, – вiдказав чорт, вийшовши з кутка.

– Приймiть мене в компанiю.

– А що ж, можна; лиш скажи своiй жiнцi, щоб вона нiколи не займала нiчим ось цього кутка, – тодi тобi буде добре.

І справдi, прожив злидар у тiй домiвцi чимало часу, i велося йому непогано. Не раз показував йому чорт свое добро, грошi, на яких завжди сидiв.

Якось чорт i каже йому:

– Надiйшла моя черга викочувати сонце, i не знаю, чи повернуся назад, бо нас там багатьох воно обпалюе; коли загину, то пришлю свого товариша сповiстити, що мене вже бiльше нема на свiтi.

І пiшов. Багато спливло часу, а чорта все нема й нема. Якось приходить пiд вiкно iнший чорт i каже:

– День добрий!

– Дай, Боже, здоров’я, пане! – вiдповiдае злидар.

Тодi чорт каже:

– Якщо вiн був твоiм паном, то бувай же здоров: тепер уже все твое, що лишилось в оселi, бо твого пана спалило сонце.

Сонцева хата

Жили собi чоловiк iз жiнкою, i було в них двое дiтей – син i донька. Донька була така красуня, що вродливiшоi за неi в усьому свiтi не знайти. Сонце, як тiльки вгледiло ii, вiдразу ж уночi i вкрало собi в дружини. Брат прокинувся i, коли впевнився, що сестри немае, не гаючись узяв торбину i пiшов туди, де сонце заходить, щоб вiдняти у нього сестру. Йде вiн та йде.