Міфи та легенди українців

Тiльки-но пiдходила до рiчки Маруся, вiдразу ж на протилежному березi з’являвся парубок i слухав спiви Марусi, не зводячи з неi очей. Спочатку Маруся, як тiльки вгледить, бувало, незнайомця, вiдразу замовкала; та оскiльки вiн завжди починав благати ii спiвати далi, то Марусi несила було вiдмовити йому в цьому, i потiм, непомiтно для себе самоi, почала чимдалi частiше приходити до рiки не лише по воду, але i з роботою i подовгу просиджувати на березi.

Маруся розгледiла, що незнайомець стрункий, молодий i гарний; лише якийсь незрозумiлий смуток помiчала вона i в словах, i в поглядах його.

Проминула весна, i лiто було вже на спадi. Якось до старого лiсника, в його скромну хатину ввiйшов розкiшно вдягнений молодик з товаришами, такими ж, як i вiн, i став просити руки красунi Марусi. При цьому вiн назвався володарем озера i лук довкола. Лiсник дякував за честь, та не бажав розлучатися з единою дочкою, а тим паче – видавати ii замiж за людину, зовсiм йому невiдому. Та коли Маруся пояснила батьковi, що вона вже давно знайома з парубком i давно любить його, лiсник змушений був прийняти освiдчення незнайомця i вiдпустити з ним свою доньку, бо це було ще тодi, коли шлюб не освячувався церквою, а вершився лише з благословення самих батькiв. Дiставши благословення, молодий i молода сiли в чудову карету i в супроводi почту поiхали з подвiр’я старого. Лiсник зi сльозами на очах проводжав свою красуню Марусю аж до ворiт i тодi, востанне поцiлувавши та благословивши ii, голосно заридав, дивлячись услiд каретi, яка швидко несла вдалеч його единий скарб. Карета незабаром пiд’iхала до рiки. Молодий цьвохнув – i на рiцi з’явився гарний мiст iз залiзними поручнями. Переiхали на той берег. Знову цьвохнув наречений – i мосту наче й не було. Ось i озеро. Карета, не зупиняючись, в’iхала в озеро i занурилася на дно.

Маруся опинилася у дивовижному кришталевому палацi, що палахкотiв усiма кольорами райдуги. Маруся прожила в цьому пiдводному палацi з чоловiком-вужем декiлька рокiв щасливо i мала вже двох дiтей – хлопчика Василька та дiвчинку Горпинку.

Схотiлося якось Марусi навiдати свого старого батька. Довго не давав згоди вуж, щоб вiдпустити жiнку з дiтьми до тестя, та, нарештi, поступився перед ii проханнями й сльозами, взявши при тому наперед iз жiнки клятву свято берегти його таемницю: не вiдкривати батьковi, що чоловiк ii – вуж. Знову де не взявся чудовий екiпаж. Вуж iз жiнкою й дiтьми посiдали у нього i вiдразу ж опинилися на березi озера.