Міфи та легенди українців

– Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже ти наважився мене з’iсти, то починай з хвоста. Поки доiси до середини, – а я все буду пастись, – та й доситiшаю. Тодi ти й закусиш ситеньким.

– Чи так, то й так, – каже вовк.

Та зараз до хвоста. Як потягне за хвiст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику… Вовк не знае вже, чи на сiм, чи на тiм свiтi. А кобила як дремене – аж курява встала. От вовк сидить собi та й думае: «Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?!»

От вiн знов потяг до святого Юрiя просити iжi.

– Святий Юрiю, – каже, – милостивий. Дай хоч трохи попоiсти, а то опухну з голоду.

– Хiба, – каже святий Юрiй, – тобi кобили мало?

Вовк лаеться:

– Хай, – каже, – з неi шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наiвся, а мало пики не розбила…

– Ну, коли так, – каже святий Юрiй, – то пiди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з’iж.

Пiшов вовк. Баран пасеться над яром.

– Здоров, баране.

– Здоров.

– Казав святий Юрiй, щоб я тебе з’iв.

– А що ти таке, що iстимеш мене?

– Вовк, – каже.

– Та брешеш, – собака.

– Нi, iй-богу, – каже, – вовк.

– А коли ж ти вовк, то як ти мене iстимеш?

– Як iстиму? З голови почну, та й увесь мiй – не як.

– Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже наважив мене з’iсти, то стань краще он там над яром i рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.

– Ставаймо, – каже вовк.

От став вiн якраз над кручею – така круча! Роззявив рот, так тая паща аж зяе: от би проковтнув.

– Чи я не дурний, чи я не скажений… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само у рот ускочило?…

Думав-думав та й пiшов знову просить iжi до святого Юрiя.

– Святий Юрiю, – каже, – милостивий. Чого дай, то дай попоiсти, а то пропаду з голоду.

Святий Юрiй каже:

– Такий з тебе iдець. Тобi якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою робити: пiди, там чоловiк по дорозi згубив сало – то й твое, воно нiкуди не втече.

Послухав вовк, прийшов на мiсце – аж лежить сало. Вiн сiв та й думае:

«Добре, з’iм я його. Але ж воно солоне – пити захочеться. Пiду спершу нап’юся, а тодi вже й з’iм».

Пiшов. Поки там до рiчки та од рiчки, а чоловiк оглядiвся, що нема сала, – повернувся – коли воно лежить. Узяв те сало. Приходить вовк – нема сала. От сiв та й плаче:

– Чи я не дурний, чи я не скажений. Хто таки не iвши п’е.