З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

]

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному снi

i лазурове простелися,

пролийся мертвому менi!

І поверни у днi забутi,

росою згадок окропи,

вiддай усеблагiй покутi

i тихо вимов: лихо, спи!..

Сонця клопочуться в озерах,

спадають гуси до води,

в далеких пожиттевих ерах

моi розтанули слiди.

Де синi ниви, в сум пойнятi,

де чорне вороння лiсiв?

Свiтання тiнi пелехатi

над райдугою голосiв,

ранковi нашепти молiльниць,

де плескiт крил, i хлюпiт хвиль,

i солодавий запах винниць,

як грiх, як спогад i як бiль?

Де дня розгойданi тарiлi?

Мосянжний перегуд джмелiв,

твоi пшеничнi руки бiлi

над безберегiстю полiв,

де коси чорнi на свiтаннi

i жаром спеченi уста,

троянди пуп’янки духмянi

i ти – i грiшна, i свята,

де та западиста долина,

той приярок i те кубло,

де трiпалася лебединя,

туге ламаючи крило?

Де голубiв вiльготнi лети

i бризки райдуги в крилi?

Минуле, озовися, де ти?

Забутi радощi, жалi.

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному снi,

i лазурово простелися,

i душу порятуй менi.

Олена Іванiвна Телiга

1906 (с. Іллiнське, Московська область) – 1942 (Киiв)

Пломiнний день[43 - Не входить у шкiльну програму.]

День прозорий мерехтить, як пломiнь,

І душа моя горить сьогоднi.

Хочу жити, аж життя не зломить,

Рватись вгору, чи летiть в безодню.

Хоч людей довкола так багато,

Та нiхто з них кроку не зупинить,

Якщо кинути в рухливий натовп

Найгострiше слово – Украiна.

І тому росте, росте прокляття!

Всi пориви запального квiтня

Неможливо в дiйснiсть перелляти,

На землi байдужо-непривiтнiй.

Хочу крикнуть в далечiнь безкраю

І когось на допомогу кликать,

Бо душа моя сьогоднi грае

І рушае на шляхи великi.

Хай мiй клич зiрветься у високiсть

І, мов прапор в сонцi, затрiпоче,

Хай кружляе, мов невтомний сокiл,

І зривае рiдних i охочих!

Все чекаю на гарячий подих, —

Генiй людський, чи лише випадок, —

Щоб застиглi i покiрнi води

Забурлили водоспадом.

Європа визнае державу

нову; iй дамо грунт i тло,

i сяе променями слави

ii уквiтчане чоло.

Душа ж гетьманова двоiться;

гуде новий унiверсал:

«Пiд руського царя горнiться!»

Москвi вiдданий генерал,

Вкраiни зрiкшися, мов секти,

i, враз окресливши криву,

перед державцем у проектi

схилив бунчук i булаву.