З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

]

Да луче есть на своей земли костю лечи, иже ли на чюже славну быти

    (Лiтопис за Іпатiiвським списком)

В давнiх лiтописах наших

Єсть одно оповiдання,

Що зворушуе у серцi

Найсвятiшi почування.

Не блищить воно красою

Слiв гучних i мальовничих,

Не вихвалюе героiв

Та iх вчинкiв войовничих.

Нi, про iнше щось говорить

Те старе оповiдання.

Мiж рядками слiв таiться

В нiм якесь пророкування.

І воно живить надiю,

Певну вiру в iдеали

Тим, котрi вже край свiй рiдний

Зацурали, занедбали…

Жив у Киевi в неволi…

Жив у Киевi в неволi

Ханський син, малий хлопчина,

Половецького б то хана

Найулюблена дитина.

Мономах, князь Володимир,

Взяв його пiд час походу

З ясирем в полон i потiм

При собi лишив за вроду.

Оточив його почотом

І розкошами догiдно —

І жилось тому хлоп’ятi

І безпечно, i вигiдно.

Час минав, i став помалу

Рiдний степ вiн забувати,

Край чужий, чужi звичаi

Як за рiднi уважати.

Та не так жилося хану

Без коханоi дитини.

Тяжко вiку доживати

Пiд вагою самотини.

Зажурився, засмутився…

Вдень не iсть, а серед ночi

Плаче, бiдний, та зiтхае,

Сну не знають його очi.

Нi вiд кого вiн не мае

Нi утiхи, нi поради.

Свiт увесь йому здаеться

Без краси i без принади.

Кличе вiн гудця до себе

І таку держить промову,

Що мов кров’ю з його серця

Слово точиться по слову:

«Слухай, старче, ти шугаеш

Ясним соколом у хмарах,

Сiрим вовком в полi скачеш,

Розумiешся на чарах.

Божий дар ти маеш з неба

Людям долю вiщувати,

Словом, пiснею своею

Всiх до себе привертати.

Ти пiди у землю Руську —

Ворогiв наших краiну, —

Вiдшукай там мого сина,

Мою любую дитину.

Розкажи, як побиваюсь

Я за ним i днi, i ночi,

Як давно вже виглядають

Його звiдтiль моi очi.

Заспiвай ти йому пiсню

Нашу, рiдну, половецьку,

Про життя привiльне наше,

Нашу вдачу молодецьку.

А як все те не поможе,

Дай йому евшана-зiлля,

Щоб, понюхавши, згадав вiн

Степу вiльного привiлля».

І пiшов гудець в дорогу.

Йде вiн три днi i три ночi,

На четвертий день приходить

В мiсто Киiв опiвночi.

Крадькома пройшов, мов злодiй,

Вiн до сина свого пана

І почав казати стиха

Мову зрадженого хана.

Улещае, намовляе…

Та слова його хлопчину

Не вражають, бо забув вже

Вiн i батька, i родину.