З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

А не знають того, трясця iх матерi, що вже кому на вiйнi судилося вмерти, так не викрутиться. Не здожене куля, здожене воша, а вiйна свое, казав той, вiзьме.

Ми йшли до рiчки лозами. Лози були високi, густi. Йшли ми стежкою. Дiди йшли з сiтками i хропачами дуже поволi, нiби на звичайну нiчну рибну ловлю, i, здавалося, не звертали жодноi уваги нi на стрiлянину гарматну, нi на далеку – кулеметну, нi на рев нiчних нiмецьких лiтакiв, що кидали гранати куди попало, нi на свiтловi парашути; словом, увесь нiмецький феерверк, що так замучив нас за останнi днi важкого вiдступу, для них нiби зовсiм не iснував.

– Слухай, батьку, – звернувся до дiда Савки один журналiст, який вважав, що коли вiн переiде благополучно рiчку, то на все життя уже буде вiдомий тим, що попав у оточення. – Слухай, батьку. Ти не можеш iти трохи швидше?

Савка не одповiв.

– Слухайте, дiду, ви не можете йти швидше?

– Нi, не можу. Чого ви отакi швидкi стали, хто вас знае. Не встигли розпочати вiйну десь там, аж коло Карпат, а вже на Днiпрi, та й ще вам не швидко, ще швидше хочете.

Старий вже я швидко ходить.

– Скажiть, а далеко рiчка?

– А ось i рiчка.

Дiйсно, лоза кiнчилась, i ми вийшли на прекрасний пiщаний висип. Перед нами була широка рiка. А над рiкою вечiрне небо, якого я нiколи таким ще не бачив. Сонце давно вже зайшло. Але його промiння освiтлювало верхи велетенського нагромадження хмар, що насувалися з заходу, як трагiчний символ. Хмари були важкi, темно-темно-синi, внизу зовсiм чорнi, а самий верх десь аж майже над нами вже пописано було великими крученими кричущими мазками жовтоi i палевоi фарб.

Величезнi блискавки горобиноi ночi раздирали хмари, i не було грому. І все це одбивалося у водi, i здавалося, що ми не на землi i що рiки нема, а на картинi чи у мiжхмарному просторi загубленi i маленькi, як рiчковi пiщинки. Це було небо Страшного Суду, як уявлялося колись у дитинствi. Це було небо надзвичайне. Природа нiби була у змовi з подiями.

Риба боялася такоi ночi i металася по висипу на мiлинi.

Десь далеко горiли ракети пiд небом. Було чомусь видно. Свiтило якимись жовтуватими вiдблисками жовтоi корони хмар.

Гримiли гармати. У всьому цьому було щось надзвичайне, красиве, урочисте i грiзне.

– Ну, сiдайте, повезем, – сказав дiд Савка, стоячи з веслом бiля човна.

– Повезем уже, а там що Бог дасть. Не вмiли шануватися, так уже повезу, тiкайте, чорт вашу душу бери… Куди ти хитаеш, човна не бачив, воiн?

Ми розмiстилися в човнi мовчки.