З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Не минав поганець нi мiст, нi сiл, всюди залишав по собi порожнi доми, сiдав з чумою на купецькi вози – розносив мор по свiту. І може б, пропала Русь, та дiйшов зрадник до рiдноi мiсцини, щоб виморити найближчих – усе буде його, вийшли парубки-смiливцi, схопили бузувiра i втопили разом iз чумою у гнилому болотi.

…Давидович дочекався каравана, який заночував пiд Теребовлею, вранцi вiдшукав башу. З недовiрою дивився Богуш Ованесян на червонопикого товстуна, ану ж це i е ватаг розбiйницькоi шайки, проте кавказцевi розбiйники уявлялися зовсiм iнакшими, вiн ще не знав лику польсько-литовсько-руських грабiжникiв; маснi очi товстуна пiдкуплювали, а ще бiльше двi гривнi – грошi немалi.

Богуш кивнув головою на чотирьох кiнних ратникiв, що стояли позаду Давидовича – один кiнь був без вершника – i замахав рукою.

– Назад iх, назад! А ти сiдай коло мене, – i поправив пояса з причепленим до нього ножем у пiхвах.

З Теребовлi вирушили до сходу сонця – дай Бог дiстатися до Львова ще сьогоднi.

Страшно було Давидовичу, коли проiжджали лiси й перелiски, але ж у караван-башi е пайцза, вона i його прикрие у тяжкому випадку; дрiмають на возах торговi люди, скрипуча валка довга-довга, аж губиться на закрутах, тягнуть важкi вози мули, воли, бахмати.

– Твое? – запитав перегодом Давидович, показуючи пальцем на вози; вiн уже оговтався, пильно приглядався до чорнявого кавказця: рокiв йому не бiльше сорока, та невже це все – його власне?

– Ханське, – скупо вiдказав караван-баша.

Очi в Давидовича заокруглилися.

– Ого! А ти теж ханський?

– Умгу…

– А що везеш?

– Ай джан, – пирхнув Богуш, – скажи спочатку сам, хто ти, а потiм уже випитуй.

Давидович злодiйкувато оглядався, i хоча на передньому возi нiкого, крiм них двох, не було, нахилився до Богуша i щось довго шептав йому на вухо.

Караван-баша уважно слухав, недовiра на його обличчi мiнялася здивуванням, далi – подивом, врештi – захопленням; Богуш широко усмiхнувся i, змахнувши рукою, вдарив по простягнутiй долонi Давидовича.

– Ай, молодець! Ай, дорогий!.. А не обманеш?

– Хiба мене сам староста обдурить.

– Не обдурить, навiщо йому обдурювати, ти ж для нього – не ти, а мiшок з грiшми!

Давидович злiз з воза, коли iз-за лiсiв виринув купол Лисоi гори. Покликав своiх ратникiв. Йому пiдвели коня.

– Я знайду тебе у Хочериса, – сказав до купця, ставлячи ногу в стремено.

– Не забудь, бiля Вiрменського моста! – гукнув йому вслiд Богуш.