З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

А якщо й не виiхали б – уночi перерiзав би сторожу… Але нi – оцей товстун зважився б на таке?»

Боярин мiзкував спокiйно, зупинивши погляд на воластiй шиi Давидовича, яку зараз стисне зашморг, коли це правда.

– Чого ти зажурився, свате? Орисi голова болить та й тiльки. Пожалiв я ii для верховоi iзди… Дай же, Івашку, свою руку на вiчну злагоду, – простягнув суддя правицю, ратники тiсно збилися позаду нього.

– А що то за курява на обрii? – показав Івашко на захiд.

– Кiлькоро чоловiк моiх – дорога ж небезпечна, – почав насторожуватися Давидович.

Івашко злiз з коня.

– А дорогу ти кругову зробив, аж на Волинський шлях занесло. Я ж чекав тебе на Брамi.

– Неспокiйно на тому боцi, свате, дуже неспокiйно, – уже бiгали очi в Давидовича: надто доскiпуеться Івашко, але що може запiдозрювати, адже ратник, який привiз йому листа, говорив, як плакав Івашко i просив, щоб скорiше приiжджав суддя з дочкою.

– То злазь, почоломкаемося i забудемо про все лихе, – розвiв руки боярин.

Давидович закинув ногу, друга застряла у стременi – неповороткий став суддя.

– Я тобi допоможу, – пiдiйшов Івашко, кивнув до своiх ратникiв i несподiвано шарпнув товстуна за пояс, аж хряснула нога в стременi; гикнув суддя, падаючи на землю; бiля кожного з ратникiв Давидовича опинилося по два-три Івашкових; Преслужич здавив суддю за горло.

– Старостинську грамоту показуй! – i обмацував одежу Давидовича, поки за пiдкладкою кунтуша не нащупав тоненький сувiй, роздер полу, вийняв сувiй, розгорнув його.

Два ратники пiдвели Давидовича, вiн зi страху балушив очi, з товстих губiв скапувала пiна; суддя надiявся, що грамоту прочитають не вiдразу, а королiвський загiн, забачивши сум’яття, уже рушив.

– Проклята латина! – скрипнув зубами Івашко. – Ану, любомудре, швиденько прочитай, – подав сувiй маленькому чоловiковi, що сидiв на конi серед ратникiв, Давидович упiзнав у ньому Калiграфа.

– Пощади! – вискнув суддя, падаючи на колiна, усе ще намагаючись виграти час: тупiт наближався.

– Микито! – гукнув боярин. – Скачи чимдуж до тих, хто в обходi, i до ноги iх, до ноги! – показав на куряву, що накочувалась вiд обрiю. – Постiй, бери ще кiлькох i женiть у Теребовлю! Усе з димом, а Орисю, Орисю…

– Будь спокiйний, боярине! – ударив Микита острогами коня.

Ратникiв Давидовича стяли на мiсцi; обидвi Івашковi хоругви вдарили на польський загiн з двох бокiв.

Преслужич оглянувся довкола й зупинив погляд на крислатому осокорi. Змахнув рукою.