З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

За хвилину тучне тiло Давидовича загойдалося на гiлляцi.

Тiльки один королiвський вершник проскочив потiм мимо осокора, галопуючи Волинським шляхом до Львова. Івашко не велiв його доганяти: хай сповiстить про все своiм панам.

<…>

«І сказав Свидригайло Юрiю Онцифоровичу Новгородському: тамо ватага опришкiв засiла, а ти хочеш iм вiйсько посилати. Дай менi, я розiб’ю Жигимонта i во православiе оберну Литво-Русь. І сталася битва пiд оними ж Ошм’янами, i знову програв Свидригайло. Знищено тут загiн гуситiв, i Зигмунта Корибута, котрий вернувся до своя, вбито.

Юрiй же повернув решту своiх воiв у Новгород…

Ми обороняемося третiй мiсяць, пiдступае зима, а з нею й наш кiнець. Запаси зброi i iжi вичерпалися, пiдмоги чекати нiоткiль. Януш Пiдгорецький зрадив Преслужича на самому початку останньоi битви, тепер вiн яро лютуе зi своею хоругвою на боцi Яна з Сенни, який завтра-позавтра стане державцем замку й Олеськоi землi. Утiк, невiдомо й куди, Демко з Ожидова. Загинув на валах Костас Жмудський. Вiчна пам’ять здольному й безстрашному лицаревi гончаревi Микитi, який вийшов учора, коли пробили мур на Пушкарнi, сам проти тьми королiвських воiв, поклав iх своiм мечем много i загинув лицем до ворога.

Олесько догоряе. Нас неповних двi сотнi за ровом – у замку, i ще сотня – на Брамi. Кушнiр Галайда з гуртом ремiсникiв вибрався у Вороняцькi гори. Арсен у повному обладунку жде останнього бою. Завтра-пiслязавтра…

Останнi моi письмена… Не затруiв я для лакомства мережу думок своiх олжою: крапля по краплi списав усю ту страшну й мужню правду, що вiдбулася на нашiй стражденнiй землi, а сам невiдступно був серед людей, яких iз кожним днем стае менше й менше.

Тож вiдкладаю трость. Змiцнiли моi руки, не млiе уже мое серце на вид черленоi кровi, пора й менi на мури замку. Заморожую своi слова. Ачей закiнчиться колись зима. Залишаю книгу Орисi, може, не вб’ють жiнку кати…»

Очi в Орисi спокiйнi, як i у всiх, хто залишився в замку.

– Осташку, я вже здорова. Чому Арсен не приходить до мене? Вiн iще живий?

– Живий, Орисю.

Арсен прийде до тебе нинi. Батько дозволив попрощатися.

Далеко в пiдземеллi застугонiли чиiсь кроки. Хтось iде до скарбця. Скрипнули низькi пiвокруглi дверi.

– Арсен!.. Чому, чому ти прийшов так пiзно?..

– Я казав, що не помру, поки тебе не побачу…

Осташко вiдвернув голову, схлипнув.

– Ідiть, – сказав. – Ще трохи на волю… На Брамi наша залога. Йди, Орисю, з матiр’ю попрощайся. Обое йдiть…

– Цвинтар!.. – зойкнула Орися.