З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

…Широким свiтом ходив Трiстан i приблукав в Олеську землю. І знову, як колись, клячала Ізольда перед гробом матерi, а вiн стояв позаду i впiзнавав ii – дорогу i непiзнану.

– Ходiм, Арсене, – промовила Орися, пiдводячись з колiн. – Он сосни на пагорбку за цвинтарем – пiд Гаварецькою горою. Там твоя буду.

Жорстока вiд паморозi трава в узголов’i, а обважнiлi сивi китицi сосон упiймали рештки нiчних сутiнкiв, хиляться до землi, заслоняють од свiту.

– Ти бачиш – бiлий кiнь стоiть на грунi…

– То туман, любий, то вранiшнiй туман…

Арсен поправив кожушок на Орисиних плечах, обкутав, поцiлував у чоло.

– Поспи ще трохи… Чиста моя, нiжна…

Крiзь вiття сосон виднiе чорний силует замку, ще спить унизу ворожий табiр.

Нинi чи завтра? Не гомонять, вiдпочивають.

Ще трохи ночi й першого кохання.

– Нiкого у свiтi немае кращого за тебе.

А вже пора, скоро свiтатиме.

– Це не туман, це бiлий кiнь стоiть…

– Ще трохи… Ще трохи почекай, коханий. Бо любов на цвинтарi – то вiчна розлука.

– Вертаймося…

Уранцi воi Яна з Сенни вдарили на Браму. Через згарища тугим клином повалили кiннi й пiшi рицарi, i було iх тисячi, хмари стрiл, ратищ i камiння впали на сотню ратникiв, що оборонялися за Брамою; звiдти гримнули гакiвницi й просвистiли стрiли, падали королiвськi рицарi, але iх було багато – браму звалили голiруч, без таранiв. Залога вiдступила за фортечний рiв. Пiдняли мости. Настала черга останньоi битви.

Цiлий день вiйсько Яна з Сенни штурмувало замковi вали, хотiло з розгону взяти, та обложенi вже не щадили нi пороху, нi стрiл – багато полягло польського рицарства, тож вiдступили.

Увечерi до скарбця зайшов Івашко.

– Пора, – сказав.

– Куди, тату? – стрепенулася Орися.

– Ви не повиннi вмерти – нi ти, нi Осташко. А завтра остання битва, i нас бiльше не буде. Ти, Осташку, людям свою книгу вiддаси, а Орися…

– Тату! – припала дочка до батькових грудей.

Івашко вiдвiв доччинi руки, погладив ii долонею по обличчi, вона вдихнула запах батьковоi руки, затримала, як колись, у дитинствi; «Не треба, доню», – сказав й, вiдчепивши вiд пояса ключ, пiдiйшов до стiни. Вiдчинилася стiна, холодом потягло з глибокоi ями.

– Це цямрина криницi, з якоi ми брали воду, – мовив Івашко.