Великий Гетсбі = The Great Gatsby

А в червнi вона одружилася з Томом Б’юкененом з Чикаго, i такого гучного весiлля в Луiсвiллi, кажуть, не було. Том прибув iз сотнею гостей – чотири спецiальних вагони! – найняв цiлий поверх у готелi «Мюльбах» i напередоднi весiлля подарував Дейзi перлове намисто, що коштувало триста п’ятдесят тисяч доларiв.

Я була дружкою Дейзi. За пiвгодини до початку дiвич-вечора я зайшла до неi в кiмнату й бачу – вона лежить на лiжку у своiй розквiтчанiй сукнi, гарна, як червнева нiч, i п’яна як чiп. В однiй руцi тримае пляшку сотерну, а в другiй – якогось листа.

– Поздор-ров мене, – пробурмотiла вона. – Оце вперше в життi впилася, i як менi хор-роше, як хор-роше!

– Дейзi, що сталося?

Я не на жарт злякалась, бо доти ще не бачила жодноi дiвчини в такому станi.

– Зар-раз, люба, зар-раз, – вона порилася в кошику для смiття, що стояв коло неi на лiжку, й витягла перлове намисто. – Вiднеси це вниз i вiддай, кому треба. І скажи iм усiм, що Дейзi пер-редумала. Так i скажи: «Дейзi пер-редумала».

І ну плакати – Боже, як вона плакала! Я вискочила з кiмнати, розшукала покоiвку ii матерi, ми замкнули дверi й затягли Дейзi до холодноi ванни. Вона не випускала з рук того листа. Навiть у ваннi тримала в кулацi. Дозволила менi покласти його до мильницi лише тодi, коли побачила, що вiн розлазиться грудками.

Але жодного слова бiльше вона не вимовила. Ми дали iй понюхати нашатирю, поклали лiд на голову, а потiм знову натягли на неi сукню, й за пiвгодини, коли ми вийшли з нею до гостей, вона мала те намисто на шиi, й iнцидент був вичерпаний.

Наступного дня о п’ятiй вона повiнчалася з Томом Б’юкененом i вирушила в тримiсячну весiльну подорож по пiвденних морях.

Я навiдалася до них у Санта-Барбарi, коли вони вже повернулись, i, пам’ятаю, аж здивувалась, бо зроду не бачила, щоб жiнка була так закохана у власного чоловiка. Вiн на якусь хвильку виходить iз кiмнати, а вона вже занепокоено роззираеться й питае: «Де Том?» – i не може нi на чому зосередитися, поки вiн не з’явиться на порозi.

На пляжi вона, бувало, годинами сидiла, тримаючи його голову в себе на колiнах, гладила йому пальцями повiки й, здавалося, не могла ним намилуватись.

Це була зворушлива пара – знаете, дивишся на них, i мимоволi всмiхаешся, i на душi тепло. Це було в серпнi. А за тиждень по моему вiд’iздi iз Санта-Барбари Том уночi на Вентурськiй дорозi врiзався у фургон – так, що в його машини аж колесо вiдскочило.