Про життя

Але, Господи, як же було страшно! Страшно!!!

Пiсля цих снiв вона прокидалася обезсилена, в мокрiй вiд поту нiчнiй сорочцi, з тремтячими ногами i руками, i довго не могла прийти до тями.

Який вихiд вона шукала? Для чого? Звiдки? Що це за руiни такi? Пiсля кожного такого жахiття Оксана боялася лягати спати взагалi. Навiть конячi доз снодiйного не допомагали, тiльки серце «посадила». Була б ii воля, вона б ночi вiдмiнила назовсiм! Але такоi влади в Оксани не було, а щоб не вкладатись спати однiй, вона почала запрошувати на ночiвлю кавалерiв.

Їх було багато, враховуючи Оксанину привабливiсть. Але навiть вiдчуття людського тепла поряд не допомагало. Може тому, що нiкого зi своiх кавалерiв вона не любила по справжньому. Хоча, до чого тут одне до iншого, питаеться? І кавалерам же не поясниш, що давно б послала всiх пiд три чорти, якби не цi страшнi ночi.

Оксана пiшла iншим шляхом i намагалась зрозумiти походження цього сну. Звiдки вона повинна знайти вихiд? Що ii загнало в цi руiни? Що це взагалi за руiни такi бiсовi? Подруга радила звернутись до квалiфiкованого психолога, але Оксанi чомусь здавалося, що психолог тут же iй поставить якийсь невтiшний дiагноз, тому й не поспiшала нiкуди йти.

А жахи продовжували мучити ii. Оксана майже зовсiм перестала спати i вiд виснаження ледь трималася на ногах.

– Що не так? – питала вона свое вiдображення в дзеркалi, – скажи, що не так? Не так живу? Роблю щось неправильно? Пiдкажiть хто не будь!

Раптом Оксана потягнулась до настiнного вiдривного календаря, видрала його разом з гвiздочком i зi злiстю кинула на пiдлогу.

Календар, мов пiдбита птаха, упав на темну зелень килима. Оксанi нiби трохи полегшало, хоча календар тут був зовсiм нi до чого, тим бiльше, православний. Їй зробилось соромно. Оксана пiдiйшла до календаря, пiдняла його. Вiн вiдкрився на сторiнцi iз притчею про прощення.

– Скiльки разiв потрiбно прощати винуватцям своiм? Чи до семи? – прочитала вона дрiбно набраний текст.

– Кажу вам – не до семи, а до семидеся ти семи, – була вiдповiдь.

І тут Оксана зрозумiла, нiби осяяло. Це вона сама – руiна. Стiльки накопилося в душi злостi i гiркоти за нещасливе дитинство, яке вона провела, ховаючись по сусiдам вiд п’яного вiтчима. За нещасну матiр, яка крiм тяжкоi роботи нiчого не бачила. За вiчну бiднiсть i безгрошiв’я. За перше, нероздiлене кохання. спогади про яке досi терзали серце.