Інститутка

Панночки сподiваемось! Панночка буде!

Стара панi немов одужала: коливае з кiмнати до кiмнати, виглядае у кожне вiконце на шлях i нас туряе за село дивитись, чи не iде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що ii виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то бiжимо-летимо… Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зелений наче втiкае в тебе перед очима далеко кудись, далеко… Любо на волi дихнути!

Квiток, було, назриваем та позаквiтчуемось, як молодi, та до самого двору тими вiнками величаемось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе, позакидаемо, — та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко!

II

Дiждали панночки, приiхала… I що ж то за хороша з лиця була! I в кого вона така вродилася! Здаеться, i не змалювати такоi кралi!.

. Стара як обiйняла ii, то й з рук не випускае; цiлуе, й милуе, та любуе. I по кiмнатах водить, усе показуе, усе розказуе; а панночка тiльки обертаеться туди-сюди та на все цiкавим оком спозирае.

Посадовила ii стара за стiл. I плаче, i радiе, i розпитуе, i частуе: "Може, тобi того з'iсти? може, того спити?" Наiдкiв, напиткiв понастановлювала; сама сiла коло неi, — не надивиться.

А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них i слухаемо, що то панночка говоритиме, — чи не дiйдемо, якi там у неi думки, яка вдача, звичай.

— Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? — питае стара. — Ти менi не кажеш нiчого.

— Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!

— Вчили багацько?.

. Чого ж вивчили тебе, кришко?

— От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi; а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи!

— Голубочко моя!.. Звiсно вже — чужi люди: обижали тебе дуже… Чому ж ти менi зараз сього не прописала?

— Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..

— Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тii невiрнi душi?

— Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас — та все дурницею. I те вчи, i друге, й десяте, й п'яте… товчи та товчи, та й товчи!.

. Нащо менi те знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в iх добре там, та чи в iх недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми показати…

— Та нащось же учаться люди, мое золото. От i нашi панночки — на що вже бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй.

— Е, бабуню!.. — защебетала панночка. — До французькоi мови i до музики добре i я бралась, — до танцiв тож. Що треба, то треба.