Інститутка

— Ходiм уже, бабуню; годi вже! — перехопила панночка; сама скривилась i перехилилась набiк, i очi чогось заплющуе, i з мiсця зриваеться, — от стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають…

— Треба ж, голубко, — каже стара, — ii на розум навчити: се дурнi голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неi людина.

— Шкода, бабуню, що спершу iх не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати до мiста.

Та й говорять собi, наче про коней, або що.

— Ой, Устечко! — журяться дiвчата, — яково-то буде тобi, що вона така непривiтна!

— А що ж, — кажу, — дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш.

Яково буде — побачимо.

Та й собi задумалась.

IV

Увечерi кличуть: "Iди до панночки — розбирати". Ввiйшла; а панночка стоiть перед дзеркалом i вже усе зривае з себе.

— Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу!

Я розбираю, а вона все покрикуе на мене:

— Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:

— Роззувай!.. А вмiеш ти волосся звивати? — питае.

— Нi, не вмiю.

— Боже мiй! Горе мое! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!

Дiвчата вже мене дожидають:

— А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що iм казати?

— Дурна я, — кажу, — дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..

V

Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька.

— Дома я! — каже. — Дома! Усе менi вiльно!

Цiлуе стару панiю та раз у раз питае:

— Чи скоро в гостi поiдемо, бабусечко? А коли гостi до нас наiдуть?

— Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!

— Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що приiду додому — весело буде, людно, музики, танцi… Бабусенько мила, люба!

— Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i гостей проситиму.

Почалось прибирання тее. Стара скринi з комори викочуе та оксамити, рубки тонкii вибирае, та кроiть, та примiряе на панночку. Панночка аж пiдскакуе, аж iз радощiв червонiе.

То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любуе, яка вона хороша. То заплете коси, то розплiтае, то стрiчками перев'е, то вквiтчаеться…

— Ах, бабусечко, — було викрикне, — коли вже я в атласову сукню вберуся?

— Як заручишся, дитино моя, — одказуе стара. — Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвiтнього!

А панночка й голову задерла, i виступае так, наче вже вона княгиня великородна.