Оповiдання (збірник)

Ми й поховали дитинку – ii не було; а потiм, як уже прийшла, – прийшла того вечора твереза i бiла-бiла, стомлена така прийшла, – нiчого в нас не питала… Пiсля сього ще гiрш запила.

XIV

Не день же й не два таке життя велося… матiнко, два роки! Коли Настя разом покинула пити, нiкуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна! В лицi мiниться, здригаеться, труситься, – от начеб вона собi смертi чи… волi ждала! Питаю – мовчить. I так три днi. На третiй день увечерi промовила слово: «Обманив!»

– Насте, голубко, – кажу iй, – що тобi таке? Скажи ж менi, моя безталанна!

– Що менi зробити? Я пiду до його, пiду… Або я його з свiта зведу, або сама зiйду.

Вiн мене впевнив, що в понедiлок волю пришле… Пiду, пiду, хоть задушу його… Може, полегшаеВирвалась у мене з рук та й побiгла. Я за нею, сама старiй кричу: «Лихо, горе буде!»

А стара тiльки головою кивнула, нiби й не ждала iншого.

Бiжу я та кричу: «Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти… Я тобi поможу у всьому».

Не слухае, бiжить. Мусила я додому вернутись.

Нема Настi до ночi; нема уночi; не прийшла i вдень. Посилала панi шукати. Шукали ми, не знайшли.

Коли так, на другий уже день, в обiдню добу, iде вона i два москалi ii проводять.

Кинусь я до них:

– Голуби моi сизi! Що ви з нею робитимете?

– От баба здурiла! Певно, всi ви дурного роду! – каже менi сухенький, жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. – От i ся, – на Настю показуе, – тут iй воля, тут би iй вибрикувати, а вона останнiй розум згубила.

– Яка воля? – питаю, не розумiючи.

– А вже ж вiльна буде! От яка!.. Вже порiшили. Який панич гарний за неi просив!

А другий москаль:

– Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!

I жартують такеньки межи себе. А Настя йде бiла як хустка, нi журлива, нi весела, – от мов з каменю.

Вибiгла Чайчиха. Кажу iй – вiри не йме i слухати не хоче. А панi перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, жалкуеться. А ми чекаемо – ждемо: чи смерть, чи воля бiдолашним буде. Колотилось в нас такеньки аж тиждень.

Зовсiм уже порiшили, що ми вiльнi, а все панi пускати нас не хотiла – та мусила вже.

От як зiбрали нас в останнiй раз та об'явили, що ми всi вiльнi, у руку бумагу дали, вийшли ми за ворота панськi, – як заридае тодi Чайчиха!.. Ридае, ридае так, господи! Та тiльки приказуе: «Ой, свiте мiй, свiте мiй милий, свiте мiй красний!»

Зiйшлися сусiди, товплються на улицi, оступили, поздоровляють нас, самi з нами плачуть, а нас умовляють.