Оповiдання (збірник)

I задзвенiли слова ii по хатi, як плач…

I почне Чайчиха:

– Що се ти робиш, дочко? Що ти собi задумала? Чи не на мою голову безталанну?

А дочка лягла; лежить – нiма, мов убита.

– Де ти була? Де ти була, дочко? Нi просьби, нi грозьби не чуе – нiма.

Х

На другий день увечерi Чайчиха бiля ворiт зажидае. Вибiгла дочка, вона ii за руку:

– Куди йдеш? Вернись!

Завернула, привела до хати, i цiлiсiнький вечiр просидiла Настя у кутку, руки схрестивши, дивлячись у землю, слова не промовивши.

I вже так пiшлося: аби мати не догледiла – дочка втече. Як вже не просили, як не благали – нiчого не сказала. Ми й слiдком за нею слiдкували, – iде вона, оглядаеться, а загледiвши, що ii доганяють, побiжить, як полетить на крилах: не дожене i молоде, не то що пiдбита мати або й я. Анi слiз, анi слiв не чуе, не вважае.

Як-то сумно було в нас у хатi! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слiвця, було, не промовимо любого. Я було й хочу озватись до матерi або до дочки, – не зважуся, хiба тiльки подивлюсь на iх.

Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хатi. Пани вже спать полягали, усе тихо. Настi нема. Довгенько сидiли ми. Тiльки й чути, як вiтер у садку зiллям колисае та соловейко свище-щебече.

Коли знеобачка Настин регiт почувся. Аж ми iздригнулись. Я злякалась… А Настя розчахнула дверi з гуком, стала на порозi й смiеться. В хатi каганець ледве-ледве свiтив. Стоiть вона така червона, очi горять! Стоiть i смiеться. Мати проти неi стала, дивиться. I от Настя почала… та так весело, що менi сумно-сумно:

– Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла… Чого дивитесь, мамо? Хiба мене не пiзнали? Се я… Менi весело…

Та ступила й захиталась… Боже мiй! Свiте мiн! Се ж вона п'яна!

Хитаючись, прийшла до столу й сiла.

– Ну, моя матiнко! Iзнайшла вже я чоловiка, що мене визволить… Напевно вам говорю, що визволить… Будемо вiльнi, станемо жити, на самих себе робити, будемо за його богу молитись… Хоч вiн тепереньки й зневажае мене i од людей мене не крие… та нехай! Я йому, матiнко, дякую, я йому, матiнко, низенько кланяюсь у самi ноги… Вiн бумагу менi напише… Панi не мае права жодного на нас! У неi землi, мовляв, немае… Ми ж, моя матiнко, козачого роду… Як-то нам застряти у неволi вiчнiй… Нi, вiн нас визволить… I ii визволить (на мене вже).