Вiрменська Читанка

Аби дух cобi пiдняти, почав вiн щось пiд нiс мурмотiти—мугиче, сам до себе говорить, вислюка шпетить.

Що далi iде, тим бiльш страхаеться; з бiльшого страху вiн голос пiдвищуе – верещить, горлае! Вислюк i собi заревiв!..

Од того гвалту-граю птахи з ближчих дерев розлiтаються, зайцi по кущах розбiгаються, жаби з трави у воду кидаються…

Назар вiд cвого ж голосiння ще бiльше голову втрача, а як вже у лiс заiхав, то нiби з-пiд кожного дерева, з будь-якого куща, з-за кожного каменю—звiдусiль!—оце зараз на нього звiрюка кинеться, або вже розбiйник.

Нажаханий, таке пiдвiв вiн валування – ажно у вухах дзеленьчить.

І нагодилося ж, що саме пiд той час якийсь тюхтiй-селянин iхав через лiс конем. Як зачув той гвалт страшенний, спинився.

– Вай,– каже,– оце встряв я у халепу, то ж нiхто бiльш, як розбiйники… Коня кинув, сам до лiсу i – ну, п?ятами кивати! Втiк…

Ласкава доля! Назар-Смiливий, валуючи, пiдходить—ти ба!—посеред дороги кiнь засiдланий стоiть, його дожидае. З вислюка вiн злазить, на коня сiдае, далi рушае.

* * *

Довго iхав чи нi, йому вже краще знати. Заiхав до села якогось. Вiн села не знае село – його. Чи туди, чи сюди?

Од якоiсь хати музику чути – погнав коня туди.

Пiд?iхав i утрапив на весiлля.

– Добрий день вам.

– І тобi добра вiд Бога, просимо до нас з дороги.

– Та заходьте ж! Заходьте, гiсть-бо вiд Бога.

І ведуть, з отим прапорцем його, у головi столу примiщають. А там таке вже ласе й гарне перед ним понаставляли—i наiдкiв, i напоiв.

Весiльчани взнать цiкавi – хто цей дивний незнайомець?

Один, що сидiв ген наприкiнцi, свого сусiду–штурх!—на гостя кивнув, розпитуе; той подальшому показав, запитав.

Отак, по черзi—один одному покивав, одне в одного спитав—прилинуло до голови столу, де староста сидiв. А староста i примудрився вичитать на прапорцi у гостя:

Назар-Смiливий: сила й мiць!

Раз лупоне – юрма з копиць!

Вичитав i з острахом переказуе своему сусiдовi, той наступному, той ще далi, третiй – четвертому.

Отак доходить ген до дверей i все весiлля вже аж гуде: "Ти-ба! Цей новий гiсть нiхто iнший, а сам Назар Смiливий: сила й мiць! Раз лупоне – юрма з копиць!"

– Отакоi! Це ж сам Назар-Смiливий!..– гукнув якийсь хвалько.– А як вже ж змiнивсь! Навiть я насилу впiзнав…

І знаходяться вже люди з готовими оповiдками про його велики подвиги, i як вони, було, з ним колись…

– Як же ж такий чоловiк сам-один, без слуги?– дивуються незнайомi.