Безодня Маракота

Вiн майстерно грав у покер, а в «юкер до останнiх штанiв» його майже нiкому не вдавалося здолати. У компанii з колишнiми баламутами Фiллiпсом i Моулом вiн мiг, бувало, грати по кiлька годин поспiль у цiлковитiй гармонii, якщо тiльки невдалий розклад карт не спровокуе лайку у котрогось його нестриманого партнера. На перший випадок на обличчi пастора виникала ображена посмiшка, i вiн звертав на винного свiй докiрливий погляд. При повторному порушеннi пастор брався за Бiблiю, i на цей вечiр грi наставав край.

Ми переконалися i в тому, що вiн чудово володiе зброею; якось, коли ми, вийшовши з бару Адамсiв, практикувалися в стрiлянинi по порожнiй пляшцi з-пiд брендi, пастор узяв в одного з нас револьвер i влупив кулю в саму серединку пляшки з вiдстанi двадцяти чотирьох крокiв.

І взагалi, за що б вiн, крiм видобутку золота, не брався, майже все виходило у нього так, що аж любо було дивитися; та копач iз нього був чи на найнiкудишнiй у всiй Австралii. Полотняна торба з його прiзвищем, виведеним друкованими лiтерами, пилюжилася жалiсним видовищем на полицi на складi Вобурна; до неi нiхто не торкався, i вона залишалася порожньою, тодi як торби iнших шукачiв скарбiв щодня поповнювалися, i багато з них набували солiдноi округлостi форм, бо тижнi збiгали один за одним i час вiдправки золотого фургона був уже на носi.

За нашими пiдрахунками, на складi накопичилася небувала кiлькiсть золота, якоi ранiше нiколи не конвоювали за один раз.

Хоча Елаес Б. Гопкiнс, вочевидь, по-своему тихо радiв чудовiй змiнi, яку вiн iнiцiював у нашому таборi, його задоволення не було достатньо глибоким i гармонiйним.

Для повноти щастя йому чогось бракувало, й одного чудового вечора вiн вiдкрив нам свою душу.

– На наш табiр, хлопцi, зiйшла б благодать, – сказав вiн, – якби ми мали по недiлях органiзовану хоча б якусь церковна службу. Ми нiяк не святкуемо недiльного дня, хiба що бiльше, нiж у буднi, п’емо вiскi та граемо в карти. Продовжувати так далi – означае спокушати провидiння.

– Але у нас немае священика, – заперечив хтось iз натовпу.

– Мовчав би, дурню, – загарчав на того сусiд. – Хiба ти не бачиш серед нас людину, котра вартуе двох священикiв? Та з нього священнi тексти вихлюпуються, як глина з твого лотка. Чого тобi ще треба?

– У нас немае храму, – не вгамовувався перший.

– Службу можна провадити i просто неба, – запропонував ще хтось.

– Або на складi Вобурна, – пiдхопили в юрбi.

– Або в салунi Адамса.