Безодня Маракота

Але мало-помалу, бачачи мою повну байдужiсть до юнки, вона примирилася зi становищем i, як я вже сказав, користала з нього, оскiльки наша гостя виконувала вагому частину роботи по господарству.

Тепер пiдходжу до кiнця своеi оповiдки, яку я виклав швидше для власного задоволення, нiж iз метою розважити iнших. Закiнчення цього дивного епiзоду, в якому зiграли ролi двое росiян, було настiльки ж непередбачуваним i раптовим, як i його початок. Подii однiеi ночi позбавили мене всiх неприемностей i дали можливiсть знову залишитися наодинцi зi своiми книжками та дослiдженнями, як це було до раптовоi появи росiян.

Дозвольте розповiсти, як усе це сталося.

Пiсля довгого дня, проведеного у важкiй роботi, я вирiшив пiти ввечерi на тривалу прогулянку. Вийшовши з будинку, я вiдразу ж звернув увагу на море. Воно було гладким, як дзеркало, жодна зморшка не борознила його поверхню. І все ж повiтря було наповнене тими непiдвладними опису звуками, про якi я вже згадував ранiше. Здавалося, що душi тих, хто лежав глибоко на днi, пiд цими зрадливими водами, посилали своiм побратимам на землi попередження про прийдешнi лиха.

Дружини рибалок добре знали цi зловiснi звуки i стурбовано споглядали на море, сподiваючись побачити бурi вiтрила, що прямують до берега. Почувши цi звуки, я повернувся додому та поглянув на барометр. Стрiлка рiзко падала. Менi стало ясно, що очiкуеться тривожна нiч.

Бiля пiднiжжя пагорбiв, де я прогулювався цього вечора, було похмуро та холодно, але iхнi шпилi були залитi рожевим свiтлом, а морi освiтлене сонцем.

Небо ще не було затягнуте хмарами, але глухi стогони моря ставали все гучнiшими та дужчими. Далеко на сходi я побачив бриг iз зарифленими марселями, який прямував до Вiку. Без сумнiву, його капiтан, так само, як i я, правильно збагнув ознаки погоди. За бригом, нависаючи над водою та заволiкаючи горизонт, виднiвся довгий i зловiсний серпанок. «Мабуть, менi варто поквапитися, – подумав я, – бо вiтер може пiднятися ранiше, нiж я дiстануся додому».

Перебуваючи, мабуть, на пiвдорозi до свого житла, я раптом зупинився i, затамувавши подих, став прислухатися. Я настiльки звик до шумiв природи, зiтхань бризу та сплескiв хвиль, що будь-який iнший звук мiг розчути на великiй вiдстанi. Я прислухався дуже уважно. Атож, ось звук почувся знову – протяжний, пронизливий зойк вiдчаю пронiсся над пiсками та луною вiдбився в пагорбах позад мене, жалiсний заклик про допомогу. Вiн долинув iз боку мого будинку.