Безодня Маракота

Але чому ж я продовжував метушитися по безлюдному березi, розлючений, як вовчиця, позбавлена дитинчати? Можливо, тому, що я полюбив цю московитку? Нi, тисячу разiв нi! Я не з тих, хто заради бiлого личка або блакитних очей готовий забути все свое колишне життя, змiнити напрямок своiх думок i зректися багатьох чинникiв. Мое серце не було зворушене. Але моя гордiсть, о, як жорстоко я був ображений! Подумати тiльки, адже я не зумiв допомогти цьому слабкому створiнню, яке так благало мене про неi i так покладалося на мене! При цiй думцi мене охоплювала лють i кров вдаряла в голову.

Цiеi ночi з моря подув потужний вiтер. Хвилi скажено кидалися на берег, нiби прагнучи зруйнувати його та забрати з собою в море. Хаос i гуркiт гармонiювали з моiм збудженим станом. Всю нiч я швендяв туди i сюди берегом, мокрий вiд бризок i дощу, стежачи очима за бiлими гребенями валiв i прислухаючись до завивання шторму. В моему серцi кипiла злiсть на росiйського моряка. «О, якби ж вiн тiльки повернувся! – вигукував я, стискаючи п’ястуки.

 – Якби вiн тiльки повернувся!»

І вiн повернувся. Коли на сходi засiрiв свiтанок та освiтив величезну пустелю жовтих бурхливих хвиль, над якими низько пролiтали похмурi хмари, я знову побачив його. За кiлькасот ярдiв вiд мене лежав довгий чорний предмет, який пiдкидали сердитi вали. Це був мiй човен, понiвечений до невпiзнання. Трохи вiддалiк, на мiлинi, хиталося щось аморфне, вкрите галькою та водоростями. Я вiдразу ж збагнув, що це був мертвий росiянин, котрий лежав долiлиць.

Я кинувся у воду та витягнув його на берег. І лише перевернувши знайду, я побачив, що росiйський моряк тримав в обiймах дiвчину, немов захищаючи ii своiм скалiченим тiлом вiд лютi шторму. Бурхливе море могло вiдiбрати його життя, але всiеi його злостi не вистачило, щоб вiдiрвати цього впертого чоловiка вiд коханоi дiвчини. Судячи з деяких ознак, я второпав, що впродовж цiеi жахливоi ночi навiть легковажна жiнка нарештi втямила, що означае вiрне серце та мiцнi руки, якi боролися за неi i так дбайливо ii боронили. Інакше чому б вона так нiжно тулилася голiвкою до його широких грудей, а ii золотисте волосся переплелося з його чорною бородою? І чому на його смаглявому обличчi застигла така свiтла посмiшка невимовного щастя та радощiв, що навiть сама смерть не змогла ii стерти? Здавалося, смерть була до нього милостивiшою, нiж життя.

Ми з Медж поховали iх на березi пустельного Пiвнiчного моря. Глибоко в жовтому пiску лежать вони у спiльнiй могилi.