Безодня Маракота

Але i це ще не все. Фрау Баумгартен, котра чергувала бiля вiкна, була дуже стурбована тим, що ii чоловiк спiзнюеться до обiду, i дуже здивувалася, побачивши на вулицi молодого студента. Як уже зазначалося, вона не надто його милувала. Ранiше, якщо жевжик i з’являвся тут, то лише з ii мовчазноi згоди та пiд захистом професора. Ще дужче здивувалася жiнка, коли молодик вiдчинив хвiртку i садовою дорiжкою попрямував до дверей iз таким виглядом, нiби перебував у себе вдома.

Молодиця не повiрила своiм очам. Охоплена материнським iнстинктом, вона кинулася до передпокою.

За впевненими дiями свого коханого з горiшнiх вiкон спостерiгала й прекрасна Елiза. Змiшане почуття гордощiв i страху змусило ii серце забитися швидше.

– Доброго дня, пане! – фрау Баумгартен у величнiй позi перегородила шлях непроханому гостю.

– Авжеж, справдi, погода хороша, Марто, – вiдповiв той. – А що ти стоiш, як статуя? Нумо, ворушись, я обiдати хочу, з ранку ж нiчого не iв.

– Марта? Обiдати? – поважна жiнка в подивi вiдступила назад.

– Атож, Марто. Обiдати. Хочу iсти! – фон Хартманна усе це починало дратувати. – Чи в цьому проханнi е щось дивне, якщо чоловiка весь день не було вдома? Я зачекаю в iдальнi. Менi будь-що. Шинки, сосисок, чорносливу – що там пiд рукою знайдеться. Ну, що стоiш, як укопана? Будеш ворушитися, чи нi?

Останнi слова, сказанi обуреним голосом, що зривався на крик, змусили поважну фрау Баумгартен кинутися коридором на кухню, де вона замкнулася в кiмнатi для миття посуду й iстерично заридала. Тим часом фон Хартманн зайшов до будинку й опустився на тапчан.

Вiн був похмурiший за хмару.

– Елiзо! – закликав вiн. – Хай йому! Елiзо!

На цей брутальний поклик юна панна несмiливо спустилася сходами.

– Милий! – побачивши коханого, вона нiжно обiйняла його шию руками. – Знаю, що це все заради мене! Це така хитрiсть, щоб побачити мене, еге ж?

Обурення фон Хартманна, викликане новою напастю, було настiльки великим, що на якусь хвилину йому навiть мову вiдiбрало. Беззвучно розтуляючи рота, вiн замахав п’ястуками, намагаючись вирватися з ii обiймiв.

Коли до чоловiка нарештi повернувся голос, вiн заревiв так люто, що перелякана дiвчина вiдскочила вбiк i впала на крiсло.

– Та що ж це за день такий! – верещав фон Хартманн, тупаючи ногами. – Мiй експеримент провалився. Фон Альтаус нагрубiянив. Двое студентiв накинулися на мене на вулицi. Дружина ледь не втратила свiдомiсть, коли попросив обiду, а власна донька накидаеться i душить в обiймах, як ведмiдь.