Безодня Маракота

– Атож, i сподiваюся, що ви всi прийдете на мое весiлля. Не буду називати iмен, але за мою наречену!

Професор пiдняв над головою келиха.

– За його наречену! – гримнули хором пияки та зареготали. – За ii здоров’я. Sie soll leben… Hoch![16 - За ii здоров’я… Ура! (Нiм.)]

Кожен iз гультяiв наслiдував приклад професора i видудлив свiй келих до дна. Пiсля цього тосту забава продовжилася з новою силою.

Поки студенти в «Зеленому чоловiчку» веселилися, в iншому мiсцi вiдбувалися зовсiм iншi подii. Пiсля експерименту юний Фрiц фон Хартманн зi зосередженим обличчям звiрив покази певних приладiв, пiдправив деякi з них, пiсля чого, кинувши наказовим голосом кiлька слiв вахтерам, вийшов на вулицю та попрямував повiльним кроком до будинку професора.

Надибавши дорогою фон Альтауса, професора анатомii, котрий iшов попереду, вiн додав кроку та наздогнав колегу.

– Послухайте, фон Альтаусе, – вигукнув учений, поплескавши його по плечу, – ви нещодавно просили мене знайти певну iнформацiю про внутрiшнi стiнки церебральних артерiй.

Я тут розкопав…

– Donnerwetter![17 - Чорт забирай! (Нiм.)] – вигукнув фон Альтаус, котрий був доволi запальним стариганем. – Ви що собi дозволяете? Що за нахабство! Та я вас за це перед академiчною радою поставлю, – з цiею погрозою вчений розвернувся та квапливо пiшов геть.

Фон Хартманна така реакцiя дуже спантеличила.

– Це через невдачу експерименту, – пробурмотiв вiн i, понуривши голову, почвалав далi.

Однак попереду його чекали ще бiльшi несподiванки.

За кiлька хвилин йому назустрiч вийшли двiйко студентiв. Молодики, замiсть того, щоб пiдняти капелюха або якимось iншим чином висловити свою повагу, тiльки-но зуздрiвши його, несподiвано радiсно зарепетували, кинулися до нього, схопили пiд руки i кудись потягнули.

– Gott in himmel![18 - Боже милий! (Нiм.)] – заревiв фон Хартманн. – Яке нахабство! Що це означае? Куди ви мене тягнете!

– Ходiмо-ходiмо! Нас чекае пляшечка вина, – залементували студенти. – Ти ж ранiше нiколи не вiдмовлявся.

– Це нечувано! – вигукнув фон Хартманн. – Негайно ж вiдпустiть мене! За таку поведiнку будете вiдрахованi. Вiдпустiть, кажу вам!

І вiн став люто вiдбиватися.

– Ну, не хочеш, то й не треба, – сплюнули студенти, вiдпускаючи руки заручника. – І без тебе дамо раду.

– Я вас знаю, ви за це вiдповiсте! – сердито погрожував фон Хартманн i подався далi у напрямку своеi оселi, яку вважав своею.

Обидвi подii, що сталися з ним по дорогою, добряче його збурили.