Безодня Маракота

Це iх вразило настiльки, що кiлька хвилин вони просто витрiщалися на нього вибалушеними очима, неспроможнi вiдповiсти на настiльки дружне привiтання.

– Donner und Blitzen![15 - Грiм i блискавка! (Нiм.)] – насупився професор. – Та що з вами таке? Якого дiдька розсiлися тут i вилупилися на мене, нiби вперше бачите? В чому рiч?

– Так несподiвано… Така честь… – пробурмотiв Шпiгель, котрий сидiв на чолi столу як ватажок компанii.

– Яка честь, що ти мелеш? – гарикнув професор. – Ти що думаеш, якщо я з’явився з цим експериментом на очi купцi старих пердунiв, то стану таким гордим, що забуду своiх друзiв? А ну, Шпiгеле, звiльняй мiсце, тепер я буду головним.

У «Зеленому чоловiчку» такого ще не бачили! Нiхто не рахував, скiльки було випито кухлiв пiнливого лагеру, скiльки було спустошено зелених пляшок рейнського. Поступово студенти перестали вiдчувати незручнiсть у компанii свого професора. А той верещав, спiвав пiсень, галасував, утримував на носi люльку з довгим чубуком та викликався випередити будь-якого з присутнiх на ста ярдах.

Кельнер та офiцiантка перешiптувалися за дверима, здивованi такою поведiнкою професора кафедри старовинного Унiверситету Кайнплятца, але згодом у них з’явилося ще бiльше причин шепотiтися, коли вчений чоловiк надавав стусанiв кельнеру та став чiплятися до офiцiантки за кухонними дверима.

– Панове, – гучно промовив професор, насилу пiдiймаючись iз високим келихом вина в худiй руцi. – Тепер хочу пояснити вам причину нашого свята.

– Слухаемо! Слухаемо! – закричали студенти i затарабанили пивними кухлями по столу. – Промова, промова! Тихо, слухаемо промову!

– Рiч у тiм, друзi, – заявив професор, i його очi засяяли за скельцями окулярiв. – Найближчим часом я маю намiр одружитися.

– Одружитися? – вигукнув найсмiливiший зi студентiв. – А що, фрау померла?

– Яка фрау?

– Як?! Фрау Баумгартен, певна рiч.

– Ха-ха-ха! – засмiявся професор. – А ви, бачу, всi знаете про моi колишнi труднощi.

– Дуже люб’язно з ii боку, – зауважив хтось iз товариства.

– І бiльше того, – продовжив професор, – я навiть думаю, вона сама буде допомагати менi з дружиною. Щиро кажучи, ми з нею нiколи не ладнали, але тепер, сподiваюся, це залишиться в минулому, i пiсля весiлля вона переiде та буде жити у мене.

– Прямо родинна iдилiя! – вигукнув якийсь дотепник.