Етюд у багряних тонах

– Невже ви хочете сказати, – не втерпiв я, – що, не виходячи з кiмнати, можете розплутати справу, яку не вдаеться розв’язати тим, кому всi подробицi вiдомi краще за вас?

– Саме так. У мене така собi iнтуiцiя. Правда, час вiд часу трапляеться якась складнiша справа. Ну, тодi доводиться трошки побiгати, щоб дещо побачити на власнi очi. Розумiете, у мене е спецiальнi знання, якi я застосовую в кожному конкретному випадку, вони дивовижно полегшують справу. Правила дедукцii, викладенi в статтi, про яку ви вiдгукнулися так презирливо, просто безцiннi для моеi практичноi роботи.

Спостережливiсть – моя друга сутнiсть. Ви, здаеться, здивувалися, коли пiд час першоi зустрiчi я сказав, що ви приiхали з Афганiстану?

– Вам, без сумнiву, хтось про це повiдомив.

– Аж нiяк. Я вiдразу здогадався, що ви приiхали з Афганiстану. Завдяки давнiй звичцi ланцюг думок виникае в мене так швидко, що я дiйшов висновку, навiть не помiчаючи промiжних ланок. Однак вони були, цi ланки. Хiд моiх думок такий: «Ця людина – начебто лiкар, але вигляд у неi, немов у вiйськовика.

Отже, вiйськовий лiкар. Вiн тiльки-но приiхав iз тропiкiв – обличчя в нього смагляве, але це не природний вiдтiнок його шкiри, бо зап’ястя в нього набагато бiлiшi. Лице виснажене, либонь, достатньо натерпiвся й перенiс хворобу. Був поранений у лiву руку – тримае ii нерухомо та дещо неприродно. А де пiд тропiками вiйськовий лiкар-англiець мiг натерпiтися поневiрянь i отримати поранення? Звiсно ж, в Афганiстанi». Весь хiд думок не зайняв i секунди. Тому я сказав, що ви приiхали з Афганiстану, а ви здивувалися.

– Якщо послухати вас, то це видаеться дуже простим, – всмiхнувся я. – Ви нагадуете менi Дюпена Едгара Алана По. Я гадав, що такi люди iснують лише в романах.

Шерлок Голмс пiднявся й почав розпалювати люльку.

– Ви, певна рiч, гадаете, що, порiвнюючи мене з Дюпеном, робите менi комплiмент, – зауважив вiн. – Але, на мою думку, ваш Дюпен – дуже недалекий чоловiк. Цей прийом – збивати з думок свого спiврозмовника якоюсь фразою на кшталт «до речi» пiсля п’ятнадцятихвилинноi мовчанки – надто вже дешевий показний трюк.

У нього, поза сумнiвом, були певнi аналiтичнi здiбностi, але його аж нiяк не можна назвати феноменом, яким, мабуть, вважав його По.

– Ви читали Габорiо? – спитав я. – На вашу думку, Лекок – справжнiй детектив?

Шерлок Голмс iронiчно гмикнув.

– Лекок – жалюгiдний шмаркач, – сердито сказав вiн. – У нього тiльки й е, що енергiя. Вiд цiеi книжки мене просто нудить.