Етюд у багряних тонах

Подумаеш, яка проблема – встановити особу злочинця, якого вже посадили у в’язницю! Я б це зробив за двадцять чотири години. Лекок ж витрачае на це майже пiвроку. За допомогою цiеi книжки можна вчити детективiв, як не треба працювати.

Вiн так зарозумiло розвiнчав моiх улюблених лiтературних героiв, що я знову почав злитися. Вiдiйшов до вiкна та повернувся спиною до Голмса, дивлячись на вуличну суету. «Нехай вiн i розумний, – я промовив сам собi, – але, даруйте, не можна ж бути таким самовпевненим!»

– Тепер уже не бувае нi справжнiх злочинiв, нi справжнiх злочинцiв, – невдоволено продовжив Голмс.

– Яка ж тодi користь вiд розуму в нашiй професii? Я знаю, що мiг би прославитися. На свiтi немае й не було людини, котра б присвятила розкриттю злочинiв стiльки вродженого таланту й наполегливоi працi, як я. І що ж? Розслiдувати нiчого, злочинiв немае, у кращому випадку якесь невмiле шахрайство з такими нехитрими мотивами, що навiть полiцiя зi Скотленд-Ярду бачить усе наскрiзь.

Мене досi нервував цей хвалькуватий тон.

Я вирiшив змiнити тему розмови.

– Цiкаво, що вiн там виглядае? – перепитав я, вказуючи на дужого, просто одягненого чолов’ягу, котрий повiльно крокував iншим боком вулицi, вдивляючись в номери будинкiв. У руцi вiн тримав великий синiй конверт. Вочевидь, це був посильний.

– Хто, цей вiдставний флотський сержант? – поцiкавився Шерлок Голмс.

«Хизуеться, хвалько! – обiзвав я його про себе. – Знае ж, що його не перевiриш!»

Заледве я встиг це подумати, як чоловiк, за котрим ми спостерiгали, побачив номер на наших дверях i квапливо перейшов через вулицю.

Ми почули гучний стукiт, густий бас унизу, а згодом – важкi кроки людини, що пiдiймалася догори сходами.

– Мiстеру Шерлоку Голмсу, – повiдомив кур’ер, входячи до покою, i простягнув листа моему приятелю.

Ось чудова нагода збити з нього пиху! Минуле посильного вiн визначив навмання i, звiсно, не чекав, що той з’явиться в нашiй кiмнатi.

– Скажiть, шановний, – вкрадливим голосом спитав я, – а чим ви займаетеся?

– Служу посильним, – похмуро кинув вiн.

– Форму вiддав пiдлатати.

– А ким були ранiше? – продовжував я, не без зловтiхи зиркаючи на Голмса.

– Сержантом королiвськоi морськоi пiхоти, сер. Вiдповiдi не чекати? Так, сер.

Вiн клацнув пiдборами, вiдсалютував i вийшов.

Роздiл III

Таемниця Лористон-Гарденсу

Мушу зiзнатися, що я був дуже вражений тим, як справдилася теорiя мого компаньйона. Моя повага до його здiбностей одразу ж зросла.