Етюд у багряних тонах

Коли ж повернувся з револьвером, стiл уже прибрали, а Голмс зайнявся своiм улюбленим заняттям – знущався над скрипкою.

– Сюжет ускладнюеться, – повiдомив вiн. – Тiльки-но я отримав iз Америки вiдповiдь на свою телеграму. Усе так, як я й гадав.

– А що таке? – жадiбно поцiкавився я.

– Варто купити новi струни для скрипки, – зронив мiй товариш. – Сховайте револьвер до кишенi. Коли з’явиться цей хлопець, розмовляйте з ним, нiби нiчого не сталося. Решту я беру на себе.

І не витрiщайтеся на нього, iнакше злякаете.

– Уже восьма, – зауважив я, зиркнувши на годинник.

– Атож. Вiн, мабуть, з’явиться за кiлька хвилин. Ледь вiдчинiть дверi. Ось так, досить. Вставте ключ зсередини… Дякую. Вчора на ятцi я купив цiкаву старовинну книжку – De Jure inter Gentes, видану латиною в Льежi 1642 року. Коли вийшов цей коричневий томик, голова Карла ще мiцно сидiла на плечах.

– Хто видавець?

– Якийсь Фiлiп де Круа.

На титульному аркушi дуже вицвiлим чорнилом написано: Ex libris Guliolmi Whyte. Цiкаво, хто такий цей Вiльям Вайт. Можливо, якийсь допитливий правник сiмнадцятого столiття. У нього складний почерк бюрократа. А ось, здаеться, i наш гiсть!

Почувся рiзкий дзвiнок. Шерлок Голмс пiднявся й тихцем пiдсунув свое крiсло ближче до дверей. Ми почули кроки служницi в передпокоi та клацання замка.

– Тут живе доктор Ватсон? – долинув до нас чiткий, доволi брутальний голос.

Ми не чули вiдповiдi служницi, але дверi зачинилися, i хтось став пiдiйматися сходами. Кроки були човгаючi та невпевненi. Голмс прислухався й здивовано звiв брови. Кроки повiльно наближалися коридором, вiдтак пролунав боязкий стукiт у дверi.

– Заходьте, – сказав я.

Замiсть дужого грубiяна перед нами з’явилася стара, що ледве шкандибала! Вона примружилася вiд яскравого свiтла.

Зробивши реверанс, зупинилася бiля дверей i, клiпаючи пiдслiпуватими оченятами, почала нервово нишпорити в кишенi тремтячими пальцями. Я поглянув на Голмса – на його обличчi був такий нещасний вираз, що я ледве втримався вiд смiху.

Стара карга витягла вечiрню газету та тицьнула в неi пальцем.

– Я ось навiщо прийшла, джентльмени, – прошамкала вона, знову присiдаючи. – Щодо золотого перстеника на Брикстон-роуд.