Етюд у багряних тонах

Це моя донька Саллi загубила, вона лише рiк, як замiжня, а чоловiк ii плавае буфетником на пароплавi, ото був би галас, якщо б вiн повернувся, а персня немае! Вiн i так лихоi вдачi, а вже коли вип’е, то, борони Боже! Якщо хочете знати, вона вчора пiшла в цирк разом iз…

– Це ii перстень? – спитав я.

– Слава тобi, Господи! – вигукнула стара. – От уже Саллi зрадiе! Це вiн, точно!

– Вашу адресу, будь ласка, – сказав я, взявши олiвець.

– Гаундс-дiтч, Дункан-стрит, номер тринадцять. Далеченько до вас!

– Брикстон-роуд зовсiм не по дорозi вiд Гаундс-дiтч до цирку, – рiзко видихнув Голмс.

Стара обернулася та гостро глянула на нього своiми маленькими червоними очицями.

– Вони спитали, де живу я, – сказала вона, – а Саллi живе в Пекгемi, Мейсфiлд-плейс, будинок номер три.

– Як ваше прiзвище?

– Мое – Сойер, а ii – Деннiс, бо вона вийшла за Тома Деннiса, – вiн загалом акуратний, тихий, поки в морi, а пароплавна компанiя ним не нахвалиться, але коли зiйде на берег, тут вам i жiнки, i пиятика, i…

– Ось ваш перстень, мiсiс Сойер, – перебив я, корячись знаку, який подав Голмс.

– Вiн, я впевнений, належить вашiй доньцi, i я радий, що можу повернути його законнiй власницi.

Бурмочучи слова подяки та благословення, стара карга сховала перстень до кишенi та зашкутильгала вниз сходами. Заледве вона встигла вийти за дверi, як Шерлок Голмс схопився з крiсла та кинувся до своеi кiмнати. Через кiлька секунд вiн з’явився в плащi та шалику.

– Я йду за нею, – квапливо кинув вiн.

– Вона, звiсно, спiльниця та приведе мене до нього. Дочекайтеся мене, будь ласка.

Коли внизу зачинилися дверi за нашою гостею, Голмс уже збiгав сходами вниз. Я визирнув у вiкно: стара пленталася iншим боком вулицi, а Голмс крокував за нею, тримаючись трохи вiддалiк.

«Або вся його теорiя нiчого не варта, – подумав я, – або зараз вiн ухопиться за нитку, що веде до розгадки цiеi таемницi».

Прохання дочекатися його було зовсiм зайвим: хiба я змiг би заснути, не дiзнавшись, чим закiнчилася його пригода? Приятель пiшов десь близько дев’ятоi.

Я, звiсно, й гадки не мав, коли вiн повернеться, отож флегматично сидiв в iдальнi, пихкаючи люлькою та гортаючи сторiнки «Життя богеми» Анрi Мюрже. Пробило десяту, я почув кроки служницi, що вирушала спати. Ось уже й одинадцята, i знову кроки; я впiзнав величну ходу нашоi домовласницi, котра також збиралася лягати до лiжка. Близько дванадцятоi внизу рiзко клацнув замок.