Етюд у багряних тонах

Не подумайте, що я хвилююся через те, що мiй син причетний до цього жахливого вбивства. Вiн нi в чому не винен. Боюся лишень, що в ваших очах i, можливо, в очах iнших вiн буде несамохiть скомпрометований. Утiм, це також неможливо. Свiдченням цього е його кришталева чеснiсть, його переконання, все його життя!»

«Ви краще розкажiть, як усе було, – спонукав я. – І можете повiрити, якщо ваш син нi до чого не причетний, нiчого лихого з ним не станеться».

«Алiсо, будь ласка, залиш нас удвох, – попросила мати, i дiвчина вийшла з кiмнати.

– Я вирiшила мовчати, але якщо вже моя бiдолашна донечка згадала про це, то робити нiчого. Й оскiльки я зважилася, то розповiм усе докладно».

«Оце розумно!» – погодився я.

«Мiстер Дреббер жив у нас майже три тижнi. Вiн i його секретар, мiстер Стенджерсон, подорожували Європою. На кожнiй валiзi була наклейка «Копенгаген» – отже, вони прибули безпосередньо звiдти. Стенджерсон – чоловiк спокiйний, стриманий, але його господар, на жаль, людина зовсiм iншого характеру.

У нього були кепськi звички, i поводився вiн вельми свавiльно. Коли вони приiхали, вiн першого ж вечора дуже напився, й якщо вже казати правду, пiсля полудня нiколи не бував тверезим. Загравав iз покоiвками й поводився з ними нахабно. Найжахливiше, що незабаром вiн зачепив i мою доньку Алiсу й неодноразово молов язиком таке, чого вона, на щастя, завдяки невинностi навiть не могла зрозумiти.

Якось вiн дiйшов до крайнощiв – схопив ii i почав цiлувати. Навiть його особистий секретар не витерпiв i дорiкнув господарю за настiльки непристойну поведiнку».

«А ви з якого дива це терпiли? – перепитав я. – Ви ж могли викинути геть ваших мешканцiв будь-якоi митi».

Запитання, як бачите, цiлком природне, проте мiсiс Шарпантье дуже знiтилася.

«Бог свiдок, я вiдмовила б iм наступного ж дня, – сказала вона, – але надто великою була спокуса – адже кожен платив по фунту на день, тобто, чотирнадцять фунтiв на тиждень, а в цю пору року так важко знайти мешканцiв! Я вдова, мiй син служить на флотi, а це коштуе чималих грошей.

Не хотiлося втрачати прибуткiв, ну, й терпiла, скiльки могла. Але остання його витiвка мене вже зовсiм обурила, i я негайно попросила його звiльнити кiмнати. Тому вiн i поiхав».

«А далi?»

«Менi вiдлягло вiд серця, коли вони поiхали. Мiй син зараз удома, у вiдпустцi, але я боялася розповiсти йому, бо мiй хлопчик дуже запальний i нiжно любить свою сестру. Коли я замкнула за ними дверi, у мене немов камiнь iз душi впав.