Етюд у багряних тонах

– На ньому була марка: «Джон Ундервуд i сини, Камбервiл-роуд, сто двадцять дев’ять.

Грегсон помiтно спохмурнiв.

– Ось уже нiяк не мiг подумати, що ви це помiтили, – сказав вiн. – Ви були в крамницi?

– Нi.

– Ха! – з полегшенням усмiхнувся Грегсон. – У нашiй справi не можна нехтувати жодною нагодою, навiть найменшою.

– Для великого розуму дрiбниць не iснуе, – пiдмiтив Голмс.

– Ще б пак, я пiшов до Ундервуда та спитав, чи не доводилося йому продати такий-от цилiндр вiдповiдного розмiру. Той зазирнув у свою книгу й одразу ж знайшов запис.

Вiн послав цилiндр мiстеру Дребберу в пансiон Шарпантье на Торкi-Террас. Ось таким чином я й дiзнався його адресу.

– Спритно, нiчого не скажеш, – пробурмотiв Шерлок.

– Потiм я вирушив до мадам Шарпантье, – продовжував детектив. – Вона була блiда i, либонь, дуже засмучена. При нiй перебувала донька – дивовижно гарненька, мiж iншим; очi в неi були червонi, а коли я з нею заговорив, губи юнки затремтiли. Я, певна рiч, одразу вiдчув, що справа тут кепська.

Вам знайоме це вiдчуття якогось особливого холодку всерединi, коли натрапляеш на правильний слiд, мiстере Голмс? Я спитав:

«Ви знаете про загадкову смерть вашого колишнього квартиранта, мiстера Єноха Дреббера з Клiвленда?»

Мати кивнула. У неi, вочевидь, не було сил вимовити хоча б слово. А донька раптом зарюмсала. Тут менi вже стало ясно: цi жiнки щось знають.

«О котрiй годинi мiстер Дреббер поiхав на вокзал?» – цiкавлюся я.

Мати, намагаючись здолати хвилювання, судомно ковтнула повiтря.

«О восьмiй, – вiдповiла вона. – Його секретар, мiстер Стенджерсон, сказав, що е два потяги: один – о дев’ятiй п’ятнадцять, другий – об одинадцятiй. Вiн хотiв iхати першим».

«І бiльше ви його не бачили?»

Жiнка раптом дуже змiнилася на обличчi. Вона стала бiлою, наче крейда, i хрипко, через силу вимовила:

«Нi».

Запанувала мовчанка; раптом донька сказала ясним, спокiйним голосом:

«Брехня нiколи не веде до добра, мамо. Будьмо щирими з цим джентльменом. Авжеж, ми бачили мiстера Дреббера ще раз».

«Хай даруе тобi Всевишнiй! – залементувала мадам Шарпантье, заламавши лiктi, й упала в крiсло. – Ти знищила свого брата!»

«Артур сам звелiв би нам казати лише правду», – твердо сказала дiвчина.

«Раджу вам розповiсти все, не приховуючи, – наказав я. – Напiвзiзнання навiть гiрше, нiж нiчого. Крiм цього, ми й самi вже дещо знаемо».

«Нехай уже це буде на твоiй совiстi, Алiсо! – вигукнула мати й обернулася до мене. – Я вам розповiм усе, сер.