Етюд у багряних тонах. Знак чотирьох

Цей прийом – збивати з думок свого спiврозмовника якоюсь фразою на кшталт «до речi» пiсля п’ятнадцятихвилинноi мовчанки – надто вже дешевий показний трюк. У нього, поза сумнiвом, були певнi аналiтичнi здiбностi, але його аж нiяк не можна назвати феноменом, яким, мабуть, вважав його По.

– Ви читали Габорiо? – спитав я. – На вашу думку, Лекок – справжнiй детектив?

Шерлок Голмс iронiчно гмикнув.

– Лекок – жалюгiдний шмаркач, – сердито сказав вiн. – У нього тiльки й е, що енергiя. Вiд цiеi книжки мене просто нудить.

Подумаеш, яка проблема – встановити особу злочинця, якого вже посадили у в’язницю! Я б це зробив за двадцять чотири години. Лекок же витрачае на це майже пiвроку. За допомогою цiеi книжки можна вчити детективiв, як не треба працювати.

Вiн так зарозумiло розвiнчав моiх улюблених лiтературних героiв, що я знову почав злитися. Вiдiйшов до вiкна та повернувся спиною до Голмса, дивлячись на вуличну суету. «Нехай вiн i розумний, – я промовив сам собi, – але, даруйте, не можна ж бути таким самовпевненим!»

– Тепер уже не бувае нi справжнiх злочинiв, нi справжнiх злочинцiв, – невдоволено продовжив Голмс.

 – Яка ж тодi користь вiд розуму в нашiй професii? Я знаю, що мiг би прославитися. На свiтi немае й не було людини, котра б присвятила розкриттю злочинiв стiльки вродженого таланту й наполегливоi працi, як я. І що ж? Розслiдувати нiчого, злочинiв немае, у кращому випадку якесь невмiле шахрайство з такими нехитрими мотивами, що навiть полiцiя зi Скотленд-Ярду бачить усе наскрiзь.

Мене досi нервував цей хвалькуватий тон. Я вирiшив змiнити тему розмови.

– Цiкаво, що вiн там виглядае? – перепитав я, вказуючи на дужого, просто одягненого чолов’ягу, котрий повiльно крокував iншим боком вулицi, вдивляючись в номери будинкiв. У руцi вiн тримав великий синiй конверт. Вочевидь, це був посильний.

– Хто, цей вiдставний флотський сержант? – поцiкавився Шерлок Голмс.

«Хизуеться, хвалько! – обiзвав я його про себе. – Знае ж, що його не перевiриш!»

Заледве я встиг це подумати, як чоловiк, за котрим ми спостерiгали, побачив номер на наших дверях i квапливо перейшов через вулицю.

Ми почули гучний стукiт, густий бас унизу, а згодом – важкi кроки людини, що пiдiймалася догори сходами.

– Мiстеру Шерлоку Голмсу, – повiдомив кур’ер, входячи до покою, i простягнув листа моему приятелю.

Ось чудова нагода збити з нього пиху! Минуле посильного вiн визначив навмання i, звiсно, не чекав, що той з’явиться в нашiй кiмнатi.