Етюд у багряних тонах. Знак чотирьох

У дверях будинку нас зустрiв високий, бiлолиций чоловiк iз волоссям кольору соломи й нотатником у руцi. Вiн кинувся до нас i чуттево потиснув руку моему супутнику.

– Як добре, що ви приiхали!.. – зрадiв вiн. – Нiхто нiчого не чiпав, я все залишив, як було.

– Крiм цього, – вiдповiв Голмс, вказуючи на дорiжку. – Зграя буйволiв i то не залишила б пiсля себе таке мiсиво. Але, певна рiч, ви обстежили дорiжку, перш нiж дали ii так потоптати?

– У мене було багато справ у будинку, – ухильно вiдповiв детектив.

 – Мiй колега, мiстер Лестрейд, також тут. Я сподiвався, що вiн простежить за цим.

Голмс зиркнув на мене та саркастично звiв брови.

– Ну, пiсля таких майстрiв своеi справи, як ви й Лестрейд, менi, мабуть, тут нiчого робити, – зронив вiн.

Грегсон самовдоволено потер руки.

– Та вже, здаеться, зробили все, що можна. Втiм, справа дивна, а я знаю, що ви такi любите.

– Ви сюди пiд’iхали в кебi?

– Нi, дiбрався пiшки, сер.

– А Лестрейд?

– Також, сер.

– Ну, тодi ходiмо, подивимося кiмнату, – зовсiм уже непослiдовно резюмував Голмс й увiйшов у будинок.

Грегсон, здивовано звiвши брови, поспiшив за ним.

Невеликий коридор iз запилюженою дощаною пiдлогою вiв до кухнi й iнших примiщень. Праворуч i лiворуч знаходилося двое дверей. Однi, мабуть, вже кiлька мiсяцiв не вiдчиняли; другi вели до iдальнi, де й скоiли загадкове вбивство. Голмс увiйшов до неi, я пiшов за ним iз тим гнiтючим вiдчуттям, яке вселяе в нас присутнiсть смертi.

Велика квадратна кiмната здавалася ще бiльшою вiд того, що в нiй не було нiяких меблiв.

Яскравi шпалери, позбавленi смаку, були вкритi плямами цвiлi, а де-не-де вiдстали та звисали лахмiттям, оголюючи жовтий тиньк. Прямо навпроти дверей стояв показний камiн iз полицею, обробленою пiд бiлий мармур; на ii краю було прилiплено недогарок червоноi восковоi свiчки. У нечiткому, тьмяному свiтлi, що пробивалося крiзь бруднi шибки единого вiкна, усе навколо здавалося тьмяно-сiрим, чому значною мiрою сприяв товстий шар пилу на пiдлозi.

Усi цi подробицi я помiтив уже пiзнiше. У першi ж хвилини я дивився лише на самотню страшну фiгуру, розпростерту на голiй пiдлозi, на порожнi, незрячi очi, виряченi на стелю. Це був чоловiк рокiв сорока трьох-чотирьох, середнього зросту, широкоплечий, iз жорстким, кучерявим чорним волоссям i коротенькою борiдкою, що стирчала догори. На ньому було пальто та жилет зi щiльноi матерii, свiтлi штани й бiла сорочка. Поруч лежав цилiндр, начищений до блиску.