Етюд у багряних тонах. Знак чотирьох

Руки вбитого були розкинутi, пальцi стиснутi в кулаки, ноги скорченi, немов у болiснiй агонii. На обличчi застиг вираз жаху i, як менi здалося, ненавистi – такого виразу я ще нiколи не бачив на людському обличчi. Страшна, злiсна гримаса, низьке чоло, плаский нiс i щелепа, що виступала вперед, надавали покiйнику схожостi з горилою, яка посилювалася його неприродною вивернутою позою. Я бачив смерть у рiзних ii проявах, але нiколи ще вона не здавалася менi такою страшною, як зараз, у цiй напiвтемнiй, похмурiй кiмнатi бiля однiеi з головних магiстралей лондонського передмiстя.

Худий, схожий на тхора Лестрейд стояв бiля дверей. Вiн привiтався з Голмсом та зi мною.

– Цей випадок наробить галасу, сер, – зауважив вiн. – Такого менi ще не траплялося, а я багато бачив.

– І немае жодного ключа до цiеi таемницi, – додав Грегсон.

– Нiякого, – пiдхопив i Лестрейд.

Шерлок Голмс пiдiйшов до трупа, та, опустившись на колiна, почав ретельно його розглядати.

– Ви впевненi, що на ньому немае ран? – спитав вiн, вказуючи на бризки кровi навколо тiла.

– Цiлком! – вiдповiли обое.

– Отже, це кров когось iншого, ймовiрно, вбивцi, якщо тут було вбивство. Це нагадуе менi обставини смертi Ван Янсена в Утрехтi, тридцять четвертого року. Пам’ятаете цю справу, Грегсоне?

– Нi, сер.

– Почитайте, рекомендую, варто прочитати. Адже нiщо не нове пiд мiсяцем. Усе вже ставалося ранiше.

Його спритнi пальцi в цей час безперервно метушилися то тут, то там, обмацували, натискали, розстiбали, дослiджували, а в очах застиг такий самий вiдсутнiй вираз, який я бачив вже не раз.

Огляд вiдбувся так швидко, що навряд чи хтось збагнув, наскiльки ретельно його провели. Нарештi Голмс понюхав губи трупа, потiм поглянув на пiдошви його лакованих черевикiв.

– Його не пересували? – перепитав вiн.

– Нi, лише оглядали.

– Можна вiдправляти в морг, – дозволив Голмс. – Бiльше ми тут нiчого не дiзнаемося.

Четверо чоловiкiв iз ношами стояли напоготовi. Грегсон покликав iх, тi поклали труп на ношi та понесли.

Коли його пiдiймали, на пiдлогу впав й покотився перстень. Лестрейд схопив його й почав розглядати.

– Тут була жiнка! – здивовано вигукнув вiн. – Це жiноча обручка…

Вiн поклав прикрасу на долоню та простягнув нам. Обступивши Лестрейда, ми також витрiщилися на каблучку. Без сумнiву, цей гладкий золотий обiдок колись прикрашав палець нареченоi.

– Справа ускладнюеться, – почухав потилицю Грегсон. – А вона, присягаюся, i без цього непроста.