Країна імли

Очi лорда Джона миттю спалахнули, але вiн iз помiтним зусиллям опанував себе i з гiркою посмiшкою вiдкинувся на спинку сидiння, схрестивши руки на грудях. Весь цей вибух справив на мене надзвичайно гнiтюче та неприемне враження. Хвилею промайнули у моiй головi спогади про сердешну дружбу, про часи радiсноi жаги пригод, про все, за що ми страждали, чого домагалися i чого досягли. Й ось до чого дiйшло тепер – до нападок i образ! Я раптом розплакався, голосно та нестримно схлипував, i нiяк не мiг заспокоiтися.

Моi супутники з подивом глипали на мене. Я затулив обличчя руками.

– Менi вже легше, – сказав я. – Але все це настiльки нестерпно сумно!

– Ви хворi, друже мiй, – зауважив лорд Джон. – Ви менi вiдразу здалися якимось дивним.

– Вашi звички, пане, за останнi три роки анiтрохи не покращали, – мовив Саммерлi. – Менi також впала в вiчi ваша поведiнка вже при нашiй зустрiчi. Не витрачайте на нього даремно своiх спiвчуттiв, лорде Джон: походження цих слiз – суто алкоголiчне. Цей чоловiк явно перепив.

Утiм, лорде Джон, я вас щойно назвав неосвiченим дурнем, i це не зовсiм добре з мого боку. Це менi нагадало, однак, про один iз моiх талантiв, який я ранiше мав, доволi кумедний, незважаючи на його буденнiсть. Ви знаете мене лише як серйозного вченого. Чи повiрите, що я колись мав репутацiю iдеального iмiтатора голосiв тварин? Менi вдасться, сподiваюся, приемно вас розважити. Чи не потiшило б вас, наприклад, якби я закукурiкав когутом?

– Нi, сер, – заперечив лорд Джон, усе ще засмучений, – це б мене не потiшило.

– Квоктання квочки, що тiльки-но знесла яйце, також завжди викликало бурхливе захоплення. Ви дозволите?

– Нi, сер, будь ласка… Я проти цього.

Незважаючи на таке заперечення, зроблене iз серйозною iнтонацiею, професор Саммерлi вiдклав убiк файку й упродовж подальшоi подорожi розважав нас, точнiше, намагався, наслiдуванням цiлоi низки пташиних i тваринних голосiв, i це було настiльки комiчно, що мiй сльозливий настрiй раптом перейшов в свою повну протилежнiсть.

Коротко кажучи, я реготав без угаву i не мiг зупинитися, смiявся судомно, iстерично, сидячи перед цим зазвичай винятково статечним ученим i дослухаючись, як вiн передражнюе величавого, самовпевненого пiвня або песика, якому прищемили хвоста. Лорд Джон простягнув менi газету, на полях якоi написав: «Бiдолаха! Зовсiм iз глузду з’iхав!».

Усе це було, звiсно, дуже дивним, проте ця вистава видалася менi дуже милою та цiкавою.