Країна імли

Тим часом лорд Джон схилився до мене й узявся розповiдати нескiнченну iсторiю про якогось буйвола й iндiйського раджу, в якiй я не мiг вловити жодного сенсу. Професор Саммерлi тiльки-но защебетав канаркою, а лорд Джон досяг, здавалося, кульмiнацiйноi точки в своiй оповiдцi, коли потяг зупинився в Джарвiс-Бруку, на станцii Розерфiлд.

Тут нас уже чекав Челленджер. Вiн насправдi справляв грандiозне враження. Всi iндики Всесвiту не могли б крокувати пихатiшою ходою, нiж вiн, коли йшов пероном назустрiч нам, i божественною була прихильна, поблажлива посмiшка, з якою вiн зиркав на кожного, хто проходив повз нього.

Якщо науковець хоч трохи змiнився з часу нашоi останньоi зустрiчi, то змiна полягала головним чином у тому, що його непересiчнi риси тепер виступали ще рiзкiше, нiж колись. Потужна голова з опуклим чолом i спадаючим на очi чубом, здавалося, ще збiльшилася. Чорна борода величаво лягала на груди, i ще наказовiшим став вираз свiтло-сiрих очей, в яких вгадувалася зухвала сардонiчна посмiшка.

Вiн привiтався зi мною жартiвливим рукостисканням i заохочувальною посмiшкою викладача, котрий зустрiв свого вихованця. Привiтався i з iншими, допомiг нам винести багаж i балони з киснем i закинув усiх i все в свiй великий автомобiль, водiем якого був наш старовинний знайомий, мовчазний Остiн, людина, якiй, здавалося, були недоступнi жоднi емоцii. Коли я востанне приiжджав сюди, вiн виконував обов’язки дворецького.

Наша дорога потяглася вгору пологим пагорбом, по гарнiй i приемнiй мiсцевостi.

Я сидiв попереду, поруч iз шофером, а три моiх супутники, котрi сидiли за мною, гомонiли, як менi здавалося, всi водночас. Лорд Джон, наскiльки я мiг збагнути, все ще зав’яз у своiй iсторii з бугаем. Перебиваючи його й один одного, звучали низький бас Челленджера i писклявий дискант Саммерлi. Останнi затiяли якусь наукову суперечку. Остiн раптом обернув до мене свое смагляве обличчя, все ж скоса стежачи за дорогою.

– Мене звiльнили, – поiнформував вiн.

– О Боже! – вигукнув я.

Цього дня менi все здавалося таким незвичайним. Усi повiдомляли найнесподiванiшi речi. Я нiби бачив сон.

– У сорок сьоме! – додав у задумi Остiн.

– Коли ж покинете роботу? – спитав я, бо менi нiчого iншого не спало на гадку.

– Нiколи, – вiдповiв вiн.

На цьому бесiда, здавалося, скiнчилася, але за якийсь час Остiн повернувся до неi.

– Якщо я пiду, хто ж подбае про нього? – при цьому водiй кивнув головою в бiк свого господаря.