Країна імли

 – Хто ж стане йому тодi служити?

– Ймовiрно, хтось iнший, – зронив я глухо.

– Це неможливо. Нiхто тут не протягне бiльше тижня. З моею вiдставкою всьому будинку гаплик, як годиннику, в якого луснула пружина. Кажу вам це тому, що ви його приятель i маете це знати. Якби я схотiв спiймати його за язика… Але менi на це духу не стало. Вони обое – господар i господиня – були б, як покинутi дiти. Я в будинку все, й ось тобi маеш, вiн мене звiльняе!

– Чому ж нiхто не може тут ужитися? – поцiкавився я.

– Бо не всi настiльки розважливi, як я.

Господар чоловiк дуже розумний, такий мудрий, що часом навiть аж занадто. Менi здаеться, втiм, вiн не зовсiм при своему розумi. Як гадаете, що вiн викинув сьогоднi вранцi?

– І що?

– Вкусив економку.

– Вкусив?

– Аякже, сер, за ногу. Я бачив це на власнi очi, як вона потiм, як куля з пiстолета, вилетiла за браму оселi.

– О Боже!

– Ви б iще не те сказали, якби побачили, що у нас дiеться. Вiн не перестае сваритися iз сусiдами. Дехто з них каже, що вiн нiколи не був би у бiльш вiдповiдному товариствi, якби опинився серед допотопних почвар, яких ви описали.

Ось що вони думають. Я ж працюю в нього вже десять рокiв i прикипiв до нього, до того ж, зауважте, вiн великий чоловiк, i жити в його будинку – честь. Правда, часом вiн трохи шаленiе. Погляньте-но, сер, ось хоча б на це! Навряд чи це можна назвати звичайною гостиннiстю. Як гадаете? Прочитайте-но самi!

Я звiв погляд. Автомобiль якраз повертав по крутому пiдйому, i я побачив укрiплену на парканi дошку з таким коротким i виразним написом:

«Застереження! Вiдвiдувачам, журналiстам i волоцюгам вхiд заборонено!

    Дж.

Ед. Челленджер»

– Це насилу можна визнати привiтним поводженням, – зауважив Остiн, хитаючи головою. – На вiтальнiй листiвцi такий напис виглядав би не надто мило. Даруйте менi, пане, я вже давно так багато не патякав, але не можу стриматися. Щось на мене найшло. Хай йому грець, але я не звiльнюся, будьте певнi. Вiн мiй господар, а я його слуга, нехай так воно i залишаеться до кiнця нашого життя.

Ми в’iхали в ворота, пофарбованi в бiлий колiр, i помчали звивистою алеею, обсадженою кущами рододендрону. Наприкiнцi алеi ми побачили бiлу цегляну споруду, гарноi архiтектури та приемну на вигляд. Панi Челленджер, маленька, тендiтна жiночка, стояла й усмiхалася у вiдчинених дверях, вiтаючи нас.

– Ну, моя люба, – кинув Челленджер, вистрибуючи з автомобiля, – ось я й привiз тобi наших гостей.